Розділ 58. Не богиня

Вона отямилася від різкого, пронизливого гірського холоду.

Хтось обережно й дбайливо підтримував її голову. На гарячому чолі лежала крижана мокра тканина. У роті відчувався стійкий солоний присмак запеченої крові. Оленка повільно, з величезним зусиллям розплющила повіки. Нічне небо над плато вже не палало сліпучим білим жахом — воно знову було звичайним, звичним, усипаним далекими холодними зорями. Глобальна тріщина майже повністю затягнулася, і лише тонка, бліда біла нитка ледь помітно світилася високо вгорі.

Велес сидів поруч на землі. Виглядав він страшно: обличчя в запеченій крові, рукав сорочки повністю розірваний на шматки, погляд запалений і важкий. Але він дихав. Коли Вартовий побачив, що її очі розплющилися, його широкі плечі на секунду розслабилися.

— Жива, — промовив він не запитанням, а констатацією.

— Жива… — ледь чутно прошепотіла вона, а власний голос здався їй чужим, сухим і низьким. — А діти?.. Люди звідти?

— Більшість зуміла вийти на цей бік, — кивнув він. — Декого Мара встигла затягнути назад у прірву, коли двері рвалися. А вона сама… — він кинув погляд на порожній вівтар. — Зникла одразу після того, як ти закрила останній прохід. Вона не мертва. Просто відступила, збираючи залишки сил.

Оленка спробувала піднятися, але тіло абсолютно не слухалося команд. Руки дрібно й неконтрольовано тремтіли. Вона повільно піднесла до очей ліве зап'ястя. Сліди світилися абсолютно інакше, ніж раніше — рівним, чистим, потужним сяйвом чистого білого золота. І під самою шкірою вона чітко відчувала те, чого там ніколи не було: величезну, неподільну міць. Сила залягла глибоко, готова підкоритися кожному її помаху.

Велес пильно стежив за кожним її рухом.

— Ти змінилася, Оленко, — мовив він тихо, майже похмуро. — Коли ти тримала відкритими стільки проходів одночасно… щось у твоїй сутності назавжди зсунулося. Ти стала чимось значно більшим.

Оленка стиснула пальці в кулак. Вона відчула, як це нове, божественне світло охоче відгукується на найменший поштовх. Воно манячи закликало відкрити нові двері. Простягнути руку туди, куди втекла Мара, і вирвати всіх ворогів силоміць.

Вона заплющила очі. Глибоко, на повні груди вдихнула вогке повітря. І повільно видихнула.

— Ні, — сказала вона твердо, і в цьому слові не було жодних сумнівів. — Я не буду цього робити.

Велес мовчав, уважно вслухаючись у кожне її слово.

— Я чудово відчуваю, що зараз можу перетворитися на дещо інше… — продовжила Оленка, дивлячись йому прямо в очі. — Набагато сильніше. Майже як вона, або навіть могутніше. Але тоді я почну одноосібно вирішувати за всіх інших. Кого ми маємо рятувати, а кого залишити напризволяще. І дуже швидко забуду, заради чого взагалі все це починалося. — Вона різко розплющила очі. — Я не хочу бути бездушною богинею, Велесе. Навіть якщо це допоможе врятувати більше душ. Я хочу залишитися просто собою. Настільки, наскільки це взагалі можливо.

Вартовий довго дивився на неї, не кліпаючи. А потім на його суворому, побитому бурями обличчі з'явилося глибоке, щире полегшення.

— Добре. Тоді залишайся собою. А я зроблю все, аби допомогти тобі в цьому.

Він простягнув до неї свою сильну руку з мозолями від заліза. Оленка без вагань вклала в неї свою долоню. Знаки під шкірою відповіли на дотик заспокійливим, чистим теплом. Без найменшого натяку на прадавній голод.

Але в ту ж секунду на самому краю скелястого плато, там, де ще досі тліли залишки чорних вогнів, хтось раптом тихо, уривчасто кашнув.

Живий. Цілком реальний звук.

Із темряви між уцілілими валунами на світло виступив чоловік. Старий. У простому, брудному одязі. З глибокими зморшками на обличчі й тими самими проникливими, живими очима, які Оленка вже бачила в дитячих спогадах Велеса.

Остап. Живий і невшкоджений. І при цьому неймовірно, лякаюче серйозний.

— Якщо ви обоє справді не хочете ставати новими богами цього зіпсованого світу, — промовив він хрипким від пилу голосом, дивлячись їм прямо в очі, — тоді слухайте мене дуже уважно. Бо Старший Світ уже самостійно обрав наступну ціль для своєї гри. І цього разу це зовсім не Мара. Це ви двоє.