Розділ 57 Кілька дверей одразу

Величезна тінь із мертвими зірками замість очей схилилася над плато нижче, нависаючи чорною кручею.

Повітря довкола раптом стало надзвичайно важким, густим і ліпким, як мокре сукно перед грозою. Сліпучі білі щупальця знову вистрілили з небесної тріщини — тепер набагато товстіші, жадібніші й несамовитіші. Вони виривалися назовні, хапаючи кам'яні вали, понівечені дерева й самі чорні вогні, що палали довкола жертовника. Усе, чого торкалися ці промені, не просто руйнувалося чи розбивалося на шматки. Воно розчинялося. Зникало безслідно, наче його ніколи й не існувало.

Мара вибухнула сміхом. Проте в цьому дикому звуці вже не лишилося нічого людського — він нагадував скрегіт зламаного металу.

— Вони заберуть геть усе! — кричала вона, задихаючись від захвату. — І тебе, Вартовий! І тебе, дівчиско! І всіх тих загублених дітей, яких ви намагаєтеся витягти з темряви!

Велес різко змахнув рукою, відбиваючи націлене на нього світлове щупальце потужним темним виплеском. Але удар вийшов занадто слабким — він і сам відчув, як виснажилися його сили. Оленка все ще стояла на колінах біля старого вівтаря. Золотаві нитки імен тяглися вгору до розбитого неба, але їхня тоненька мережа була відверто жалюгідною проти тієї лавини, що валила згори.

Вона кинула погляд на власні руки. Золоті знаки під шкірою на зап'ястях не просто горіли — вони палали майже білим, нестерпним світлом. Магія, яку вона віддала раніше на межі виснаження, раптом почала повертатися потужним, вурхливим потоком. Тільки тепер це було зовсім не м'яке тепло. Воно стало густим, залізним, незламним. Ніби сам хаос Старшого Світу, зіткнувшись із її волею, пробудив усередині щось абсолютно нове й неконтрольоване.

— Велесе! — прокричала вона крізь гуркіт бурі, не підводячи голови від каменя. — Тримай її! І закривай тих, хто почне виходити з проходів! Я спробую розширити двері!

Він різко кинув на неї темний, переповнений тривогою погляд:

— Ти не витримаєш стільки проходів водночас! Твоє тіло просто згорить!

— А якщо я не відкрию їх зараз — тут не виживе ніхто! — Оленка обидві долоні міцно втиснула в холодну поверхню вівтаря. — Просто не дай мені впасти!

Вона штовхнула накопичене світло не в один бік. Вона розірвала його на частини, скеровуючи у всі боки простір.

Спочатку в грудях спалахнув такий дикий, нестерпний біль, що в очах усе вмить спалахнуло криваво-червоним. Перед її зором остаточно згасло світло. Але в ту ж секунду реальність навколо розкололася. Не один прохід. Три. П’ять. Шість вузьких, рваних і божевільно нестабільних тунелів прорізали простір над вівтарем. З кожного з них ринуло сіре, густе повітря виміру «між». І звідти долинули десятки голосів. Живих людських голосів.

Люди почали вивалюватися на каміння.

Хтось падав на коліна, хапаючись за землю наче за порятунок. Хтось голосно ридав. Хтось просто завмер, не вірячи, що знову бачить гори. Оленка бачила їх крізь пелену сліз і гарячої крові, що юшила з носа. Вона тягнула нитки далі. Відкривала нові краї. Її пальці дрібно тремтіли. На зап'ястях шкіра згорталася від жару, а знаки випромінювали сліпуче, нелюдське біле сяйво.

Велес водночас бився і з шаленою Марою, і з білими щупальцями Старшого Світу. Його темна сила вихлюпувалася назовні нерівними спалахами, але він не робив жодного кроку назад. Кілька разів він свідомо ставав живим щитом між Оленкою та небезпечними щупальцями, приймаючи удари на власні плечі й залітні обладунки.

Один із нових проходів раптом розширився з диким тріском. Звідти на плато вивалилася ціла група біженців — змучені чоловіки, жінки, перелякані підлітки. За ними з прірви вже тягнулася смердюча чорнота Мари, але Велес різким, відчайдушним ударом меча відсік її на підльоті.

Оленка відчула, як усередині її грудної клітки з сухою тріскотнявою обірвалося щось життєво важливе. Це була не просто втома — сила більше не підкорялася її наказам, вона просто хлинула крізь неї самопливом, розриваючи вени й випалюючи останні залишки людських сил.

— Закривай їх! — з останніх сил загарчав Велес, відбиваючи чергову атаку. — Досить! Ти зараз загинеш!

Вона спробувала зупинити потік. Але не вийшло з першого разу. Проходи вчепилися в її волю, як гаки в живу плоть. Аби закрити їх, треба було саморушно відтяти себе від цього колосального потоку. А кожне відсікання означало перекрити шлях тим, хто ще біг сюди з темряви.

Оленка випустила з горла несамовитий, зірваний крик і всією вагою тіла рвонула світло назад. Тунелі почали зі скреготом схлопуватися один за одним. Останні двері зачинилися з вологим, глибоким звуком. І Оленка безпорадно кулею впала на холодний камінь. Усе перед її очима вмить сліпучо згасло.