Розділ 56 Коли світи починають сипатися

Величезна тріщина, що пролігла через усе небо, була зовсім не багряною чи чорною, як під час минулих лих. Вона палала сліпучим, різким білим вогнем. І з цього розриву на пригнічену землю сипався не сірий попіл — донизу летіли гострі, дрібні уламки первісного світла, що різали очі.

Оленка інстинктивно прикрила обличчя закривавленим рукавом. Велес миттєво схопив її за плече й міцно притис до себе, відтягуючи геть від небезпечного краю вівтаря.

— Це Старший Світ… — швидко, скрізь гуркіт промовив він їй у саму маківку. — Вони більше не збираються чекати завершення гри. Вони починають забирати свою магію й простір силоміць.

З білої прірви на небі з диким сичанням виривалися довгі, гнучкі паростки світла. Вони тяглися до землі, мов ненажерливі загребущі пальці, чіпляючись за скелі, старі сосни й саме повітря. Усюди, де вони торкалися поверхні, реальність починала братися дивними хвилями, ніби гаряче марево над вогнем. Далеко внизу, у глибокій долині, з гучним тріском обвалився великий скельний масив. Потім пролунав другий вибух. І третій.

Мара стояла непорушно під цим божевільним, падаючим небом. Її руки були широко розведені в боки, ніби вона зустрічала рідну бурю.

— Бачите?! — закричала вона крізь шумовиння вітру, і в її голосі лунав дикий захват. — Вони втомилися чекати, поки я дограю свою партію! Тепер вони просто заберуть усе підряд! І мене, і вас, і ваших втрачених дітей! Все повернується туди, звідки вийшло — в один єдиний, правильний світ!

Велес рвучко розвернувся до Оленки, хапаючи її за обидві руки:

— Обряд! Починаємо негайно! Не чекаємо вечора чи світанку! Зараз! Прадавні Межі й так стрімко стискаються від цього хаосу. Якщо ми встигнемо зв'язати їх прямо зараз — ми утримаємо цей світ!

Оленка швидко, рішуче кивнула. Тіло тремтіло від утоми, але вона без вагань висипала на плоский чорний валун усі зібрані для ритуалу речі: виписані імена на тканині, вишиту хустку, дитячий черевичок, пергамент і обидва кришталеві уламки. З-за пояса вона вихопила гострий ніж.

— Кров, — коротко кинула вона.

Велес мовчки простягнув свою широку долоню. Вона впевненим рухом розрізала йому шкіру, а потім без вагань полоснула по власній долоні. Гаряча кров крапнула на чорний камінь, поєднуючись у єдину краплю. Золотаві знаки на її зап'ястях вибухнули сліпучим вогнем — яскравішим за все, що вона відчувала за останні дні. Вона накрила долонями кришталеві уламки й з усієї сили штовхнула накопичене світло вглиб вівтаря.

Прадавній камінь під їхніми ногами гучно здригнувся й ожив.

Глибокі карби на валунах засяяли чистим золотом. Навколишнє повітря забриніло тонким, високим дзвоном. Від клаптів тканини з іменами зниклих дітей вгору піднялися тонкі світлі нитки й упевнено потягнулися до білої тріщини в небі — прямо назустріч руйнівним білим паросткам.

Мара вмить перестала посміхатися. На її обличчі з'явився дикий жах.

— Ні! Я не дозволю вам усе зіпсувати!

Вона звіром кинулася вперед, простягаючи кігтисті руки до вівтаря. Велес зустрів її страшним, нищівним ударом. Його вивільнена темна сила зіткнулася з її отруйною магією. Повітря розірвав важкий гуркіт, і обох із силою відкинуло в різні боки на каміння.

Оленка навіть не повернула голови. Вона не мала права розривати контакт із каменем. Дівчина вкладала в закликання останні краплі власного життя, відчуваючи, як із глибин простору «між» нарешті відгукується довгоочікуване лунання — тихі дитячі голоси, дріботіння босих ніг, спокохане биття чиїхось живих сердець.

Білі руйнівні паростки з неба вже досягли поверхні плато. Один із них із силою вчепився в край жертовного каменя й почав тягти його вгору, намагаючись розірвати ритуальне коло.

Велес миттєво підхопився на ноги. З його розрізаної долоні цоркотіла кров, але він непохитно став стіною між Оленкою та закривавленою Марою.

— Завершуй! — загримів його голос над плато, перекриваючи гуркіт бурі. — Швидше, Оленко!

Дівчина акумулювала в собі весь за залишок життєвих сил і вдарила останнім, найпотужнішим імпульсом світла. Золоті нитки людських імен стрімким вихором рвонулися вгору й залізобетонно перетяли білі паростки Старшого Світу. Біла тріщина в небесах дико, оглушливо завила. А з розкритого простору «між» раптом виразно пролунали сотні справжніх людських голосів. Вони бігли на це світло.

Мара піднялася на закривавлених ліктях. Її спотворене обличчя дихало нелюдською люттю.

— Ти тільки-но власноруч відчинила двері для всіх загублених душ… — прошипіла вона, задихаючись від люті. — І Старший Світ це побачив!

Вона здригнувшись указала тонким пальцем угору. Осяяна біла тріщина в небі різко, по загрозливому розширилася вбік. І з цієї сліпучої прірви на плато почала повільно виповзати гігантська, прадавня тінь з очима, що палахкотіли світлом мертвих зірок.