Розділ 55 Повернення імені

Оленка без вагань, з дикою несамовитістю притиснула розпечену долоню до чорного символу, що палахкотів на грудях Велеса.

Потворна мітка була пекучою, слизькою й лякаюче живою. Вона вже почала розповзатися тонкими темними нитками убік — до м'язів шиї та плечей. Велес лежав абсолютно непорушно. Його дихання перетворилося на рідкі, поверхневі поштовхи. Невидима магічна нитка між їхніми серцями тремтіла й згасала, наче виснажена жила перед остаточним розривом.

— Ні, — прошепотіла Оленка крізь стиснуті зуби, і в цьому вигуку було більше люті, ніж страху. — Не цього разу. Не для того ми пройшли пекло.

Вона зібрала до останньої краплі все те м'яке, золотаве світло, що ще жевріло під шкірою її зап'ясть. Його залишалося небагато, але вона спрямувала цей потік не назовні, а з силою вдарила ним прямо в центр чорного символу — і далі, глибоко в його зранену свідомість, туди, де ще трималася згадка про бачене видіння. Протиснула крізь прокляття образ затишного родинного подвір'я. Матір із теплим хлібом у рушнику. Сміх молодшого брата. Суворе, але свідоме рішення біля вівтарного каменя. Його перше справжнє ім'я.

Спочатку чорнота не поступалася. А потім запечений символ з огидним шипінням затріщав. Смоляні нитки почали неохоче відступати від серця, ніби їх випалювали зсередини розпеченим залізом. Велес рвучко, із важким хрипом вдихнув ротом повітря. Його тіло напружилося, мов натягнута тятива. Він не розплющив очей, але пальці на руках із силою стиснулися в кулаки, обдираючи суху шкіру про камінь.

Оленка не розтискала хватки. Вона тягнула його назад із темряви, показуючи все, що побачила в спогаді: як він щиро сміявся хлопчиськом на подвір'ї, як спокійно прийняв із рук Остапа важку чашу з кров'ю, як уперше нарекся Велесом, і як пізніше самотньо блукав лісом, повільно втрачаючи пам'ять про смак людського хліба.

— Ти — Радомир! — говорила вона хрипко, до крові прикушуючи губу. — Ти сам зробив цей вибір! Ти сам погодився стати щитом для інших! І ти маєш у собі достатньо сили, щоб утримати це ім'я тепер! Чуєш мене?!

Символ над його серцем із гучним сухотріском розколовся навпіл.

Чорна масляниста отрута скрутилася й моментально згасла, залишивши на грудях лише блідий, ледь помітний шрам. Велес рвучко розплющив очі. Вони більше не були проваллями бездонної пітьми. Вони стали прозоро-сірими, ясними. І глибоко, небезпечно злими.

Він сів одним різким, пружинистим рухом. Його дихання виривалося з грудей важкими поштовхами. Він довго дихав у долоні, вивчаючи власні руки, а потім повільно підвів погляд на Оленку.

— Я пам’ятаю, — промовив він дивовижно рівним, загартованим голосом. Без найменшого тремтіння. — Усе. До останньої хвилини.

Оленка безсило опустилася на камінь, витираючи з лоба холодний піт:

— Це добре… Тоді підводься. Нам треба бігти до кола, поки вона не вигадала нову пастку…

Велес різко підняв голову. Його брови зсунулися, а погляд став гострим, мов лезо:

— Вона вже тут.

З суцільної темряви між трьома сірими скелями поволі вийшла Мара. Вона йшла неквапливо, майже граційно, тримаючи в тонких пальцях того самого зламаного дерев’яного коника.

— А я ж казала, дівчисько, що він майже мій, — з легким жалем мовила відьма. — Ти лише трохи затримала те, що мало статися. Не більше.

Велес повільно підвівся на повний зріст. Він більше не виглядав виснаженим чи розбитим. У кожному його русі відчувалася зібраність, залізна сила та смертельна небезпека для кожного, хто ступить на його шлях.

— Спробуй забрати моє ім'я ще раз, — сказав він низьким, небезпечним шепотом. — Поки я пам’ятаю кожен свій крок.

Мара лише тонко усміхнулася й легким рухом кинула дерев'яну іграшку йому просто під ноги.

— Навіщо мені бруднити руки? Скоро цей понівечений світ усе одно завалиться сам. А ви обоє згорите під його уламками.

Вона виклично клацнула пальцями. І нічне небо над плато з моторошним тріском розкололося навпіл.