Розділ 54 Ціна

Наступний фрагмент пам'яті зустрів їх крижаним вітром і суворим ранковим небом.

Глибока ніч. Високе скелясте плато. Той самий Нижній жертовник, але зовсім інший — чистий, монолітний, без слідів стародавнього моху чи руйнівних тріщин. Довкола нього в мовчанні стояли люди з палаючими смолоскипами. Радомир стояв босоніж на самісінькому центрі чорного вівтарного каменя. Без сорочки. На його широких грудях уже проступали перші тонкі, палаючі лінії майбутніх міток.

Остап тримав у руках важку дерев’яну чашу, виготовлену з прадавнього кореня.

— Я запитую тебе в останній раз, Радомире, — промовив він із болем у голосі. — Ти ще маєш право відмовитися.

Юнак заперечливо похитав головою:

— Не маю. Якщо не я візьму цей біль на себе — це зробить хтось інший. Можливо, слабший. І тоді загинуть усі.

Він сам, без жодного примусу, простягнув руку вперед. Остап упевненим рухом ножа розрізав йому долоню. Густа багряна кров потекла стіною в ритуальну чашу. Тоді Радомир узяв її у свої руки і випив до останньої краплі. Повільно. Не здригнувшись ані разу.

Первісна магія вдарила в його тіло миттєво.

Оленка з жахом бачила, як молоде тіло вигинається від нестерпного болю, як його очі на мить повністю біліють, втрачаючи людський вигляд. Тонкі, чорні вічно голодні нитки вирвалися з каменя під ногами й почали впиватися йому під шкіру, замінюючи кров. Він не видав жодного крику. Лише так стиснув зуби, що з розсіченої губи потекла тоненька цівка крові.

Коли цей страшний процес завершився, з каменя зійшов уже зовсім інший чоловік. Вищий. Холодніший. Його погляд став важким, наче свинцеві хмари перед бурею.

Остап підійшов ближче, вдивляючись у його нові обриси:

— Як тепер твоє справжнє ім'я?

Чоловік помовчав кілька довгих секунд, прислухаючись до гудіння нового всесвіту всередині себе. Потім відповів глухим, неживим голосом:

— Велес. Так буде… правильніше для цього світу.

Мати й молодший брат стояли за межею кола. Нещасна жінка прикрила обличчя руками і плакала беззвучно, задихаючись від горя. А хлопчик просто дивився на старшого брата широко розплющеними очима, геть нічого не розуміючи.

Спогад знову різко смикнувся, рвучи душу на частини.

Тепер Велес — уже не Радомир — самотньо стояв посеред густого карпатського лісу. Минуло чимало років, про що свідчили нові обриси дерев і важкий мороз у повітрі. Він дивився на власні долоні, повністю затягнуті білими шрамами. Його очі вже були тими самими темними проваллями, які Оленка впізнала з першої зустрічі.

Він ледь чутно, немов перевіряючи чиєсь чуже звучання, вимовив у порожнечу:

— Радомир…

Це ім'я зривалося з його вуст як щось чуже, далеке й непотрібне. Наче він кликав сторонню людину.

А з-за розлогих смерек уже виходила вона. Мара. Тоді ще цілком жива, у своєму справжньому жіночому обличчі. Молода, незбагненно красива, зі світлом чистої магії на руках. Вона дивилася на нього одночасно з глибоким жалем і крижаним жахом.

— Ти вже починаєш остаточно забувати, ким був насправді, — тихо сказала вона. — Я бачила інших таких само. Мине ще трохи часу, і від тебе самого не лишиться нічого людського.

Він повільно повернув до неї важку голову:

— А ти? — його голос пролунав рівно й крижано. — Ти сама не боїшся колись забути, заради чого все це починала?

Мара нічого не відповіла. Вона лише судорожно стиснула кулаки і швидко пішла геть у сутінки.

Оленка стояла всередині цього болючого спогаду і відчувала, як магічна нитка між нею і справжнім Велесом натягнулася так різко, що ось-ось мала лопнути. Вона вже побачила головне. Вона зрозуміла всю глибину його пожертви. Тепер настав час витягти його назад, у реальність.

Вона різко, всією волею смикнула нитку на себе.

Спогади тріснули навпіл, мов крихкий весняний лід. Двір, жертовник, темний ліс — усе злилося в суцільну вирву, що затягувала її вниз. Оленка падала крізь пласти чужої пам’яті, міцно тримаючись за єдину життєву нитку.

А на самому дні падіння, просто перед тим, як вирватися на поверхню, вона чітко почула голос матері Радомира. Такий теплий. Живий. І болісно близький:

«Радомире… вертайся додому. Поки хліб на столі ще теплий…»

І одразу слідом за ним — інший голос. Голос Мари, сповнений крижаного, переможного задоволення:

«Вже надто пізно, стара. Він тепер повністю мій. А ти… ти сама власноруч допомогла мені відчинити останні двері його пам'яті.»

Оленка різко розплющила очі.

Вона знову сиділа на холодному плато біля Нижнього жертовника. Велес нерухомо лежав поруч на камені, повністю непритомний. А на його широких грудях, прямісінько над зупиненим серцем, повільно, невідворотно проступав чорний, обпалюючий символ. Точнісінько такий самий, який вона бачила на тілах зниклих у темряві дітей.