Розділ 53 Рішення

Оленка стояла невидимою тінню на самому краю родинного подвір'я і затамувавши подих спостерігала за тим, що розгорталося перед нею.

Юний Радомир весело сміявся. Справжнім, дзвінким і безтурботним сміхом, якого вона ніколи не чула в нинішньому Вартовому. Млодший брат із криком жбурив у нього старого ганчір’яного м’яча, і Радомир спритно, на лету, зловив його однією рукою. У цю ж хвилину з темного прорізу дверей на поріг хати вийшла мати. Висока, струнка, з темним волоссям і знайомими глибокими сірими очима. Вона лагідно витирала руки об білий полотняний фартух, а в кутиках її очей залягли теплі промінчики зморшок.

— Радомире, синку, — озвалася вона лагідним голосом. — Не бігай так далеко, візьми краще хліба з печі. Іди сюди, поки він ще зовсім теплий.

Хлопець підбіг до неї, вихопив свіжий пахучий окраєць прямо з рушника й одразу відкусив чималу скибку. Мати лише докірливо, але безмежно ніжно похитала головою, дивлячись на нього з материнською гордістю.

Оленка відчула, як її власне серце болісно стиснулося в грудях. Ось яким він був колись. Звичайним, живим хлопцем, який нічого не знав про тягар світів. Ще нічого не віддав.

А за низькою плетенею брамою, у променях призахідного сонця, Мара так само непорушно стояла на стежці. Вона не робила жодних рухів, просто спостерігаючи. І коли юний Радомир на хвилину повернув голову в її бік, жінка повільно, безшумно відступила в глибоку тінь смерек і розчинилася. Ніби її тут ніколи й не було.

Простір навколо миттєво здригнувся й змінився.

Тепер двір був оповитий густими вечірніми сутінками. Простір освітлювали лише два тьмяні гасові ліхтарі. Радомир сидів на низькій лавці біля порога. Поруч із ним влаштувався Остап — ще зовсім міцний, не старий чоловік із суворим обличчям. Поблизу стояли двоє незнайомих селян. Вони розмовляли надзвичайно тихо, але кожне слово лунало в тиші наче набат.

— Великий розлом стрімко росте, — казав один із чоловіків, стискуючи шапку в руках. — За останні три дні він забрав уже третину хат за східним хребтом. Якщо ми негайно не закриємо прохід — загине вся долина.

Остап похмуро кивнув, дивлячись у землю:

— Нам потрібен надійний якір. Жива людина, здатна власною волею тримати цей прохід і виводити людей. Не просто сліпа магічна сила. Потрібна свідома жертовність.

Усі троє одночасно перевели погляди на Радомира. Хлопець мовчав. Він тримав у долонях того самого дерев'яного коника, крутячи його між пальцями.

— Ти найсильніший серед нас, — промовив Остап із важкою скорботою в голосі. — І найстійкіший духом. Якщо ти візьмеш цей тягар на себе… ти більше ніколи не зможеш бути просто людиною. Але ці люди внизу отримають шанс вижити.

Радомир довго, невідривно дивився на маленьку іграшку. Потім повільно підняв голову. В його очах більше не лишилося дитячого сміху. Там палала лише тверда, непохитна рішучість.

— А що буде з моєю матір'ю і братом? — запитав він хрипко.

— Ми станемо їхнім щитом, я клянуся тобі, — відповів Остап.

Радомир кивнув. Коротко. Остаточно.

— Добре. Я зроблю це.

Оленка хотіла кинутися вперед, аби зупинити його, але реальність навколо вже розсипалася кристалами спогаду. А Мара, матеріалізувавшись просто в неї за спиною, холодно прошепотіла прямо у вухо:

«Дивись пильно, дівчиско. Зараз він добровільно віддасть усе. І ти на власні очі побачиш, як саме народжується справжнє божевілля.»