Розділ 52. Пам’ять

Нитка вела її не звичною гірською стежкою.

Вона пролягала крізь сам прадавній камінний масив.

Оленка пробиралася вперед, повністю покладаючись на інтуїцію — точнісінько так само, як робила це під час перших пошуків таємних переходів. Золотаві знаки під пов'язкою світилися блідо, але цього вистачало, аби розрізняти перед собою вузький чорний розріз у самій тканині реальності. Вона не вагалася ані хвилини. Просто ступила всередину.

Крижаний мороз ударив її в обличчя миттєво. А за секунду його зміг витіснити знайомий густий запах осіннього диму та свіжого хліба. Під ногами раптом з'явилася тверда земля. Звичайна. Утоптана ногами селян.

Вона опинилася посередині того самого старого подвір'я, яке вже бачила раніше у видіннях. Низька дерев'яна хата. Плетені паркани. Суворе передвечірнє небо. Але цього разу простір навколо неї виглядав набагато чіткішим, реальнішим і болючіше живим.

На старому дерев'яному порозі сидів дорослий Велес. Той самий чоловік, якого вона знала й кохала. Без важкого заліза на плечах, у звичайній полотняній сорочці. Він тримав голову в долонях і мовчав. Поруч на лавці лежав той самий дерев'яний коник — точна копія того, що залишився на верхньому жертовнику.

— Ти все-таки прийшла сюди за мною… — вимовив він, не піднімаючи втомленого погляду. Його голос звучав глухо. — Хоча я знав, що ти не зможеш залишитися осторонь.

Оленка швидко підійшла ближче й опустилася навпочіпки просто перед ним.

— Ти зник із табору. Мара залишила записку, що ти прийшов добровільно.

— Бо так і було, — він нарешті звів голову. Його очі палали червоним, випаленим вогнем, але сліз у них не було. — Вона просто відчинила старі двері. А я… я повірив їй. Бо почув материн голос. Справжній голос із минулого, а не чергову мару. І моє серце не змогло не відповісти.

Оленка дбайливо поклала теплу долоню йому на коліно.

— Тоді нам треба негайно йти звідси. Разом. Обряд на поверхні ще можна встигнути провести.

Велес гірко, коротко й зневажливо видихнув повітря:

— Це не просто спогад, Оленко. Вона затягнула мене набагато глибше. Сюди, у ту точку мого минулого, де я все ще був людиною на ім'я Радомир. Де я ще не знав про тягар безсмертя і про те, чим доведеться за нього платити. Якщо ти спробуєш витягнути мене звідси грубою силою — я назавжди застрягну між тим хлопцем і тим богом, ким став. А Мара отримає те, чого так прагнула.

Вона міцно стиснула його зап'ястя.

— Що ж мені тоді робити?

— Ти повинна пройти зі мною до самого кінця цього спогаду. Туди, де я прийняв фатальне рішення стати Вартовим. Якщо ти пройдеш цей шлях до кінця і побачиш усе… можливо, тобі вдасться витягнути мене цілим. Не просто тіло, а всю мою суть.

Оленка помовчала кілька довгих ударів серця, а потім твердо кивнула:

— Добре. Але ти будеш триматися за мене щомиті. Навіть якщо цей біль розірве нас обох.

— Буду.

Вона підвелася і простягнула йому обидві руки. Велес без вагань вклав свої долоні в її долоні. Магічні знаки торкнулися його шкіри. Але цього разу світло не вдарило спалахом — воно потекло між ними тонкою, рівною золотавою ниткою, просочуючись у саму пам'ять цього місця.

Старе подвір'я почало стрімко змінюватися на очах.

Дерев'яна хата раптом здалася новішою. Паркани виявилися міцнішими. Десь за рогом пролунав дзвінкий жіночий сміх — теплий, справжній голос матері. А з-за хлівця на подвір'я вибіг вихором темноволосий хлопчик років дванадцяти, сміючись і розмахуючи руками.

— Радомире! Мати знову кличе тебе в хату! Якщо ти знову запізнишся до вечорі — вона віддасть твою вечерю дворовому псу!

Юний Радомир — той самий хлопець із минулого видіння — вискочив із-за кутка, сміючись у відповідь, і жбурнув у брата невелику грудку землі.

А за низькою тинною брамою, там, де мало б розкинутися звичайне карпатське поле, нерухомо стояла Мара.

Вона повільно, навмисно виразно приклала темний палець до власних губ.

Тс-с-с… Нікому і ніколи не кажи, що ти бачив мене тут.