Розділ 51. Подарунок

Велес тривалий час нерухомо тримав дерев'яного коника у своїх залізних долонях. Сумний спогад, висічений із мертвого дерева, здавався напрочуд важким.

Оленка стояла поряд, затамувавши подих. Вона нахилилася й торкнулася кінчиками пальців того самого босого дитячого сліду на камені — земля в тій точці все ще зберігала слабке, ледь помітне тепло. Хтось зовсім недавно, якихось кілька хвилин тому, спускався цими крутими схилами. Жива дитина. Посправжньому.

— Це не чергова маруна чи ілюзія, — промовив Велес із болісною глибиною в голосі. — Цей слід залишався живим. Мара зуміла витягнути когось із дітей «між світами» й залишила тут. Зробила це зумисне, аби пробити мій захист.

Він дуже обережно поклав дерев'яну іграшку назад на холодний камінь. Його пальці помітно тремтіли — і цей дріבний рух лякав Оленку сильніше за будь-яку зброю.

— Її ім’я на цій іграшці… Вона прагне, аби я згадав усе до найменшої деталі. Або щоб це давнє спогадове каяття зламало мене остаточно перед самим обрядом.

Оленка без вагань зробила крок до нього і ніжно обхопила його лікоть своєю долонею.

— Тоді ми не дамо їй цього задоволення. Сховай іграшку, Велесе. Завтра ввечері ми почнемо і завершимо цей обряд разом, наперекір усьому. А поки що давай оглянемо все плато й переконаємося, що тут немає інших прихованих пасток.

Вони обійшли кам'яне коло вздовж і впоперек. Гнилі чорні вогні довкола них палали рівним, неспокійним полум'ям без диму. Речі, залишені відьмою — стоптані дитячі черевички, вишиті хустки та клапті тканини з виписаними іменами — лежали напрочуд акуратно. Ніби відьма справді готувалася до якоїсь масштабної кривавої вистави.

Коли ніч перевалила за північ, гірський вітер різко змінив напрямок, ставши льодяним і колючим. Велес раптово завмер на самому краю прірви, злегка нахиливши голову вбік — так само, як робив тоді, коли вловлював найдальші відлуння чужих голосів.

— Вона кличе знову, — пролунав його глухий, відсторонений голос. — Не словами. Вона просто тягне за невидимі нитки. Значно сильніше, ніж раніше.

Оленка миттєво опинилася біля нього, вхопивши його за зап'ястя. Прадавні знаки під її пов'язкою відповіли на дотик слабким, заспокійливим теплом.

— Тримайся мене, Велесе. Не слухай її голос.

Він повільно кивнув, але в його очах уже проступала та сама моторошна, порожня втома. Оленка стисла його пальці ще міцніше.

— Подивися на мене. Тільки на мене, чуєш?

Він змусив себе повернути голову.

— Я тут, Оленко. Поки що… я тут.

Вони опустилися на холодний камінь прямо біля межі ритуального кола, спершись один на одного спинами. У цій позі було найпростіше відчути найменший рух, якщо хтось надумає підібратися до них ззаду. Слова більше були не потрібні — вони просто мовчки зустрічали світанок.

Оленка задрімала першою, але сон виявився коротким і тривожним. Вона різко розплющила очі від того, що її спина раптом відчула крижаний простір.

Велеса поруч уже не було.

Дівчина миттєво підхопилася на ноги. Тонка магічна нитка під її шкірою все ще існувала, проте тепер вона натягнулася вертикально вниз і вбік — кудись глибоко в надра гори. Туди, де людське дихання вже перетворювалося на крижану паморозь.

— Велесе! — закричала вона в порожнечу ночі.

Відповіді не прийшло. Лише виття крижаного вітру та байдуже потріскування чорних вогнів.

На тому місці, де він щойно сидів, самотньо лежав лише залишений дерев'яний коник. А на сірому плоскому камені поруч чиїсь невидимі пальці вивели свіжий, темний напис:

«Він сам прийшов за покликом крові. Я лише люб'язно відкрила двері.»

Оленка стиснула іграшку в кулаці так сильно, що сухе дерево з тріском розкололося навпіл. Вона швидко зібрала все необхідне для обряду: гострий ніж, обереги та залишкові уламки. І рушила слідом за натягнутою ниткою. Униз.