Розділ 50. Вона стоїть на камені

До Нижнього жертовника вони пробилися лише посеред глибокої, мовчазної ночі.
​Звивиста гірська стежка врешті вивела їх на невелике плато, затиснуте між трьома гострими чорними скелями. Стародавнє кам’яне коло в центрі майданчика виглядало значно древнішим за все, що Оленці доводилося бачити раніше. Величезні валуни були повністю вкриті глибокими тріщинами та сухим зеленим мохом. Посередині цього містичного простору височів плоский чорний валун — той самий вівтар, на якому в прадавні темні часи приносили криваві жертви. Навколо нього вже палахкотіли низькі, гнилі чорно-фіолетові вогні.
​Мара стояла просто на цьому вівтарному камені.
​Вона була справжньою, матеріальною, із плоті й крові. Жодних чужих облич, примарних проекцій чи ілюзій. У довгій темній сукні, з розпущеним смоляним волоссям. Золотаві мітки на її зап'ястях випромінювали брудне, отруйно-тьмяне сяйво. Побачивши їх, відьма повільно й розважливо посміхнулася власними губами.
​— Нарешті ви дісталися, — промовила вона звичайним, чисто людським голосом. — А я вже почала щиро хвилюватися, що ви заблукаєте на тих крутосхилах набагато довше.
​Велес миттєво ступив уперед, надійно закриваючи Оленку своїм широким тілом. Його прадавня сила піднялася довкола них важкою, попереджувальною хвилею.
​— Злізай із вівтаря, — чеканив він кожне слово з металевим холодом у голосі.
​Мара лише похитала головою, не роблячи жодних різких рухів:
​— Ні. Я прийшла сюди першою, і я вже практично все підготувала до нашої фінальної зустрічі. — Вона невимушено розвела руками. Між валунами кам'яного кола розсипом лежали речі: дитячі черевички, вишиті хустки, дерев'яні гребінці. Імена людей, виведені на клаптях сухого полотна. — Ваш захисний обряд справді цікавий. Навіть винахідливий. Шкода тільки, що він ніколи в житті не спрацює.
​Оленка рішуче вийшла з-за спини Вартового. Золотаві знаки на її зап'ясті світилися тьмяно й слабко, але вона більше не намагалася ховати їх під одягом.
​— Ти навіть не спробувала перехопити нас по дорозі в лісі. Чому?
​Відьма зверхньо й зневажливо знизала плечима:
​— Мені було цікаво, чи вистачить у вас наснаги дойти сюди. До того ж сам Старший Світ наказав мені: «Нехай спробують. Якщо в них щось вийде — ми заберемо вже готовий результат. Якщо ні — ми просто заберемо їх обох». — Вона нахилила голову набік, вдивляючись у дівчину. — А ще я прагнула подивитися на тебе. На справжню Оленку. Без твоєї дурнуватої люті й криків. На просто виснажену жінку, яка досі вірить, ніби здатна врятувати весь світ.
​Вона легко й беззвучно зіскочила з вівтарного валуна, зупинившись за три кроки від них.
​— Ти вже віддала левову частку свого світла, Оленко. Я це чудово відчуваю. Ти стала тихішою, м’якшою. Ще зовсім трохи — і від твоєї душі залишиться лише порожня оболонка. Така ж, як і від моєї.
​Оленка не відступила назад ані на єдиний міліметр.
​— Головна різниця між нами в тому, що я точно знаю, заради чого віддаю своє життя. А ти забула про це вже казна-коли.
​Мара повільно провела довгим пальцем по своєму зап'ястю, де жевріли брудні знаки.
​— Можливо. Але я все одно залишаюся значно сильнішою за вас обох. І завтра ввечері, коли Межі остаточно закриються… ми обов'язково перевіримо це на практиці.
​Вона зробила крок назад. Чорна порожнеча під її ногами розійшлася, наче вогка вода у ставку.
​— Відпочивайте. Набирайтеся марних сил. Мені навіть цікаво, чи вистачить твоєї залишковій магії хоча б на початок обряду. — Її остання посмішка була майже лагідною. — А тобі, Радомире… я залишила невеличкий подарунок. Просто під цим вівтарним валуном. Обов'язково подивися.
​Вона розчинилася в повітрі, перетворившись на клуб темного диму, який миттєво розвіявся між скелями.
​Густа, важка тиша знову накрила нічне плато.
​Велес першим підійшов до чорного вівтаря. Обережно торкнувся його шорсткого краю і раптово рвучко відсмикнув руку, ніби обпеклася шкіра.
​Під каменем справді щось лежало.
​З великим зусиллям піднявши важку кам'яну брилу, він закляк. Оленка підійшла ближче й зазирнула у темну виїмку.
​На вологій землі лежала невелика дерев’яна іграшка — той самий різьблений коник, якого мала Катруся віддала для їхнього обряду. Тільки цей коник був значно старішим, потемнілим від часу. І на його боці тонкою, чіткою чорною лінією було виведено добре знайоме ім’я:
​Радомир.
​А поруч із іграшкою лежала ще одна річ.
Маленька.
Дитяча.
Свіжа.
​Босий дитячий слід на землі.
І цей слід усе ще був теплим.