Розділ 49. Майже

На третій день виснажливого шляху темний ліс довкола них зміменився до повної, лякаючої неупізнаваності.

Старі, криві смереки височіли так тісно й непривітно, що їхнє густе віття майже повністю перекривало й без того бліде, свинцеве гірське небо. Стовбури втомлено стогнали від найменшого подиху вогкого вітру, а їхня кора взялася дивним чорним нальотом, подібним до сажі після затяжної пожежі. Під ногами більше не хрустіли звичні сухі гілки чи руде осіннє листя — ґрунт перетворився на щось м’яке, вогке, гниле і хитке. Від самої землі підіймався важкий, сирий, солодкувато-задушливий запах тління, якого на цих зазвичай чистих карпатських хребтах ніколи раніше не водилося.

Велес ішов першим, звично пробиваючи стежку своїм потужним, закованим у тінь тілом. Оленка трималася на відстані рівно одного кроку, намагаючись ставати слід у слід за ним, аби не провалитися в приховані провалля. Магічний кристалічний уламок у її кишені час від часу ставав гарячим, важким і наче пульсував у такт її прискореному від страху серцю, незмінно підказуючи, що вони рухаються у правильному напрямку.

Примарні голоси, які немилосердно переслідували їх перші дві доби, раптово змовкли. Мара змінила свою підступну тактику. Вона більше не кликала їх поіменно, не намагалася дурити слух фальшивим шепотом зниклих родичів чи жалісливим дитячим плачем. Тепер відьма залишала на їхньому шляху інші, виразніші й набагато моторошніші знаки.

На грубій корі прадавніх смерек по обидва боки вузької стежки де-не-де з'являлися свіжі, глибокі подряпини — три чіткі вертикальні риски, вписані в криве коло, з яких повільно сочилася темна, схожа на густу кров смола. А на слизькому вологому камінні біля стрімких урвищ лежали дрібні дитячі речі. Синя шовкова стрічка. Перламутровий дитячий ґудзик. Уламок різьбленого дерев'яного коника. Усе виглядало настільки реалістично, ніби власник загубив це буквально хвилину тому.

Оленка більше не зупинялася й навіть не намагалася підбирати ці знахідки. Вона лише міцніше стискала зуби, глибоко проковтувала гірський ком у горлі й уперто йшла далі, слідом за мовчазною, напруженою постаттю Вартового.

Під самий вечір магічний уламок обпалив стегно крізь тканину куртки майже до нестерпного болю.

Вони різко вийшли на край глибокої, похмурої ущелини. Далеко внизу, між гострими сірими скелями, чорніла вузька, ледь помітна стежка, що спускалася небезпечним серпантином у суцільні сутінки. А на протилежному боці ущелини, на невеликому кам'янистому плато, уже можна було чітко розгледіти масивне коло з прадавніх валунів. Старе. Потускніле від тисячоліть. Але абсолютно ціле.

Нижній жертовник.

— Ми встигли, — промовив Велес, зупинившись на самому краю прірви. Його голос лунав глухо, важко і виснажено. — Завтра ввечері Межі остаточно зійдуться в одну точку. Якщо ми спустимося туди зараз і перечекаємо цю ніч у затишку внизу…

Він не встиг договорити.

Скеляста стежка просто під їхніми ногами раптом затремтіла й з гуркотом поповзла у прірву. Камінь із сухою тріскотнявою розколовся на частини. Оленка дивом встигла рвучко відскочити назад, а Велес секундою пізніше сталевою хваткою схопив її за руку й висмикнув на безпечний виступ. Величезний масив гірської породи з оглушливим гуркотом обвалився вниз, і з прірви піднялася густа стіна сірого кам'яного пилу.

Коли пил дещо осів, стало очевидно: проходу більше немає. На його місці зияло широке прямовисне урвище.

— Вона навмисно обвалила стежку, — глухо сказав Велес, вдивляючись у темряву внизу. — Знала, що ми йдемо саме сюди.

Оленка обережно обійшла небезпечний край. Трохи вище по гострому хребту вгадувалася інша дорога — значно довша, крутіша й небезпечніша, що пролягала через гострі скельні завали.

— Тоді підемо в обхід через хребет, — сказала вона, перевівши подих. — Довше, але ми все одно дістанемося мети.

Вони рушили далі. Криваве гірське сонце вже остаточно ховалося за темні силуети хребтів, і довгі холодні тіні розповзалися по схилах, немов живі істоти. І саме тоді, коли вони проходили вузьким проходом між двома величезними кам'яними брилами, сире повітря перед ними раптом згустилося й просочилося крижаним морозом.

Просто на стежці, за кілька кроків від них, стояла дівчинка.

Мала Катруся.

Вона виглядала лякаюче живою й справжньою. У тій самій знайомій полотняній суконці, боса, з розпушеним світлим волоссям, що збилося на плечах. Дівчинка дивилася на них широко розплющеними, повними сліз очима й простягала тремтячі рученята.

— Тітонько… Оленко… я так заблукала в цьому темному лісі, — прошепотіло дитя зірваним, жалісливим голосом. — Вона сказала, що ти тут… Забери мене додому, мені дуже страшно…

Оленка різко зупинилася, немов у вкопана. Її серце в грудях боляче й несамовито стиснулося від хвилі відчаю. Але Велес миттєво, важкою рукою притис її до себе, не даючи ступити вперед.

— Запитай її, — тихо, але сталево нагадав він над самим її вухом.

Оленка важко проковтнула суху слину й зробила крок назустріч примарі:

— Катрусе… скажи мені правду, що саме я наказала тобі перед тим, як ми з Велесом пішли з нашої колиби?

Дівчинка на коротку секунду замішалася. Її дитячий погляд раптом став абсолютно скляним і порожнім. А потім вона повільно посміхнулася — але надто дорослою, викривленою й хижою посмішкою, яка не мала нічого спільного з дитиною.

— Ти наказала мені слухатися Марію… і ні за що не підходити до дзеркал…

Це була абсолютна правда. Оленка дійсно казала їй ці слова. Але справжня Катруся ні в якому разі не могла посміхатися з такою відразливою, неприродною жорстокістю.

Велес із силою смикнув Оленку собі за спину. У ту ж саму секунду фальшива «Катруся» широко розкрила рота — значно ширше, ніж це дозволяла людська природа. З її горла з диким шипінням вирвався величезний сніп чорного смердючого диму, і потворна фігура кинулася на них.

Вартовий завдав удару першим. Його темна сила хрестоподібною смугою розірвала мару навпіл. Чорний дим вмить розвіявся під поривом вітру, а на холодному камінні залишилася лише мокра, масляниста пляма.