Розділ 47 . «Але зробиш»

Вони сиділи так незмірно довго — вона стояла навколішки біля нього, а потім обережно влаштувалася поруч, її тепла долоня лежала на його змарнілій щоці, а його важка рука надійно обіймала її зап'ястя. Холодний вечірній вітер ледь-ледь гойдав темні верхівки високих смерек. Чорні розломи землі неподалік палахкотіли тьмяним, примарним світлом. Магічна нитка під шкірою пульсувала рівно, спокійно й напрочуд гармонійно. Вперше за весь цей виснажливий час у їхній близькості не було ні солодкого смаку майже-поцілунку, ні панічного жаху перед бурею чи смертю. Панувала лише глибока, майже кришталева тиша двох душ, які наважилися вимовити вголос найстрашнішу правду свого буття.

Оленка першою наважилася розірвати це мовчання.

— Ти сказав мені «не можу», — промовила вона дуже тихо, дивлячись у його темні, виснажені очі. Її пальці легенько, ледь помітно ковтнули по давньому шраму на його шкірі. — Я почула це. Я повірила тобі всім серцем. Але світ за нашими спинами не слухає слів. Гірські тріщини не закриваються від того, що ти впевнено відмовляєшся від вироку. Прадавній голод не зникне через твою відмову. І час… час усе одно невблаганно виходить. Тому скажи мені всю правду, чесно й без прикрас. Якщо завтра чи післязавтра Межа розколоться остаточно… якщо цей голод вирветься назовні з такою люттю, що нам уже не буде куди тікати… ти все одно зробиш те, що вимагає прокляття?

Велес різко розплющив очі. У тьмяному надвечірньому світлі вони здавалися майже чорними, сповненими болісної боротьби. Він не відвів погляду вбік і не спробував приховати правду за гарними запевненнями.

— Я не знаю, Оленко, — відповів він хрипко, і його голос ледь не зривався. — Зараз я готовий заприсягтися собі в чому завгодно. Готовий повірити, що швидше згорю в цьому вогні сам, аніж дозволю собі підняти на тебе руку. Але той прадавній голод… він набагато хитріший і старший за будь-які наші клятви. Якщо світ довкола нас почне валитися по-справжньому… якщо я власними очима побачу, як ти гинеш, розчиняючись у цих проклятих тріщинах… я можу зламатися зовсім інакше. Мене зламає не сліпий обов’язок вартового. Мене знищить дикий, тваринний відчай. І тоді… — він замовк на секунду, а його горло судомно здригнулося. — Тоді я можу зробити саме те, від чого зараз так затято відмовляюся. Просто щоб зберегти хоча б крихту пам'яті про тебе. Навіть якщо після цього всього залишиться лише випалена порожнеча.

Оленка повільно й упевнено кивнула у відповідь. Так, ніби саме на ці слова вона й чекала все своє життя. Вона не відсмикнула руку від його обличчя — навпаки, її друга долоня м'яко лягла йому на плече, поверх холодного заліза обладунку.

— Тоді слухай мене дуже уважно й запам'ятовуй кожне слово, — промовила вона твердо, і в її голосі не було ані найменшої тремтіння. — Якщо колись справді дійде до такого страшного краю… якщо ти не матимеш іншого виходу й піднімеш на мене руку… знай: я не буду тікати від тебе в жаху. Я не стану благати про порятунок чи прощення. Я просто дивитимуся тобі прямо в очі. І я достеменно знатиму, що ти вчинив це не тому, що не кохав мене. А тому, що твоє почуття виявилося настільки сильним, а світ не залишив нам іншого вибору. Але доти… доти ти не маєш жодного права здаватися! Чуєш мене? Ти сказав мені «не можу» — то тримайся за це слово всіма силами. А я триматимуся за тебе. За свою нову магію. За той прадавній міст, який будували покоління моїх предків. Ми будемо шукати вихід до останнього подиху. А якщо раптом не знайдемо… тоді й вирішимо все разом. Не залишайся наодинці з цим вироком.

Велес довго й неморгаючи дивився на її обличчя. А потім повільно, з неймовірною ніжністю підняв свою вільну руку й обхопив її зап'ястя там, де сяяли золотаві знаки. Не грубо, не як полонянку — а так, ніби вона була найкрихкішим скарбом у світі. Світло під її шкірою відгукнулося на цей дотик лагідним, теплим спалахом.

— Ти кажеш це все так… — його голос остаточно зламався, перетворившись на шепіт, — ніби ти вже повністю пробачила мені вбивство, якого ще навіть не сталося.

— Я не пробачила, — тихо заперечила Оленка. — Я просто остаточно прийняла той факт, що справжнє кохання і смерть у цьому світі часто крокують дуже близько одне від одного. І що між нами більше немає місця для брехні чи недомовок. Ти кажеш, що не можеш цього зробити. Але я знаю, що тебе можуть до цього змусити обставини. І попри все це, я все одно тут. Я тримаю тебе за руку. І я нікуди від тебе не піду.

Вона повільно опустилася на коліна прямо перед ним на холодну землю. Тепер їхні обличчя опинилися на абсолютно однаковому рівні. Вона не прибирала рук: одна так і лишалася лежати на його щоці, а друга ніжно торкалася плеча. А він міцно тримав її за зап’ястя.

— Тому зараз, — прошепотіла вона в саму його тишу, — поки ти все ще певен у своєму «не можу»… поки магія в моїх жилах набирає сили… поки ця нитка надійно тримає нас обох… будь зі мною тут і тепер. Не як суворий бог гір. Не як фатальний вирок. Просто будь моїм чоловіком. Бо якщо нам усе одно судилося не встигнути протистояти хаосу — я не хочу витрачати ні хвилини з того часу, що нам лишився, на страх чи штучну відстань.

Велес глибоко заплющив очі. Його гарячий лоб м'яко опустився й торкнувся її чоло. Їхнє дихання змішалося в єдиний потік — прохолодне гірське повітря переплелося з живим людським теплом. Його пальці на її зап'ясті стиснулися трохи міцніше, а другою рукою він дбайливо обхопив її за потилицю, зариваючись пальцями в розпущене волосся.

— Ти своєю впертістю остаточно руйнуєш мене зсередини, — видихнув він із глибини душі. — І знаєш що? Я з радістю дозволяю тобі це робити. Бо я вже й забув, як це — дихати чимось іншим, окрім голоду.

Оленка ледь помітно, гірко й водночас несказанно ніжно посміхнулася. У цій усмішці ховався весь біль минулих днів і вся надія майбутнього.

— Тоді давай руйнуватися разом, — відповіла вона. — Або ж знайдемо такий шлях, який дозволить нам обом вижити. Але запам'ятай: більше жодних «я піду в туман і не повернуся». Жодних відстаней, які роблять тебе слабшим. Ти залишаєшся зі мною. Я залишаюся з тобою. І ми щодня дивимося цій жахливій ціні в очі. Поки не відшукаємо іншу відповідь. Або поки ця ціна остаточно не нагородить нас тим вироком, якого ми так намагаємося уникнути.