Розділ 46 «Я не можу це зробити»

Він не пішов далеко в глибінь скель.

Оленка відчула це вже за кілька хвилин після того, як його постать розчинилася в лісових сутінках. Невидима нитка під шкірою не розтягнулася до межі — вона залишалася відносно короткою, напруженою, живою й прохолодною. Він зупинився десь серед високих смерек неподалік від полонини. Достатньо близько, щоб вона всім тілом відчувала його важку присутність, але й достатньо віддалено, щоб не накривати її своїм морозяним подихом повністю. Глибока внутрішня слабкість усе ще сиділа в його тілі — дівчина сприймала її, як приглушений, нерівний пульс на згасаючому згарищі.

Оленка не стала чекати ранку в порожній колибі. Вона міцніше стиснула у важкій долоні дерев'яну палицю й повільно вийшла слідом за ним у ніч.

Сіре вечірнє світло швидко густішало, перетворюючись на важкі, оксамитові сутінки. Чорні розломи землі спалахували дедалі яскравішим синюватим вогнем із наближенням повноцінної пітьми. Вона знайшла його швидко — Велес навіть не намагався ховатися чи плутати сліди. Він стояв на невеликій галявині біля старої поваленої вітром смереки, важко спираючись однією рукавицею на її шорстку кору, ніби власні ноги вже погано тримали його вагу.

Коли каміння під її кроками зашурхотіло, він поволі підняв голову. Його очі все ще здавалися тьмянішими, ніж зазвичай, проте примарне світло в них більше не згасало повністю.

— Ти не повинна була йти за мною, — сказав він глухо, і його голос пролунав важко, з легким прихрипом. — Я ж сказав, що залишуся неподалік. Але це не означає, що тобі треба стояти поруч.

— А я сказала тобі, що більше не тікатиму й не чекатиму на покірну смерть, — Оленка зупинилася за кілька кроків від нього. Золотаві знаки на її зап'ясті відгукнулися на його близькість м'яким, чистим сяйвом. — Ти повернувся знесиленим. Я торкнулася розломів землі й відчула результат. Сила в моїх жилах прокидається на повну. Але ми досі не мовили вголос найголовнішого. Після всього, що сталося між нами. Після твого зізнання. Після того, як ти рвав потвор із люттю. Після того, як я нарешті збагнула, чия кров тече в моїх жилах.

Велес довго й мовчки дивився на неї. Нічний вітер розвівав його темне волосся, тріпаючи краї важкого плаща. А потім він повільно, майже безсило опустився прямо на туманну землю, спираючись спиною на масивний стовбур поваленого дерева. Цей жест виглядав напрочуд беззахисним і щирим. Він більше навіть не намагався здаватися непорушним і давнім богом гір.

— Найголовнішого… — тихо повторив він за нею, ковтаючи сухе повітря. — Що ж, слухай тоді. Без масок Вартового. Без твоїх застережень про долю. Без дурних слів про обов’язок. Я… — він раптово замовк, ніби це слово само по собі різало йому горло гострою кригою, — я просто фізично не можу цього зробити, Оленко. Я не можу тебе вбити. Навіть якщо цей замучений світ розпадеться на дрібні друзки. Навіть якщо прадавній голод зжере абсолютно все живе. Навіть якщо Межа між світами рухне остаточно. Моя рука більше не піднімається на тебе. І вже ніколи не піднімається. Я перевіряв це всередині себе. Коли ніс тебе на руках після бою з потворами. Коли стояв під твоїми дверима вночі й слухав твоє дихання. Я уявляв цей ритуал. Намагався викликати в собі той крижаний, байдужий мороз, який століттями дозволяв мені виконувати криваву роботу. Але там немає нічого. Лише випалена порожнеча. І ти. Тільки ти.

Оленка відчула, як щось болісно стискається під її ребрами й водночас полегшено відпускає серце з лещат. Вона повільно підійшла ближче, підгорнула спідницю й сіла на повалену смереку прямо навпроти нього. Не надто близько, але вже й не через бездонну прірву.

— Ти не можеш, — тихо мовила вона, повторюючи його слова, ніби намагаючись остаточно ввібрати їх у свою свідомість. — Після всього. Після того, как зірваним голосом кричав про кохання. Після того, як знищував виродків із дикою люттю… Ти справді більше не здатен підняти на мене клинок.

— Не можу, — він підвів на неї очі. У їхній глибині плескалася така відчайдушна, беззахисна й чорна чесність, що дивитися йому в обличчя було майже фізично боляче. — І саме ця зрада власної природи робить мене з кожним днем усе слабшим. Бо прадавній голод усередині знає правду. Він відчуває, що я остаточно відмовився від єдиного правильного шляху, прописаного прадавніми законами. І тепер він тисне на мене з подвоєною силою. А я… я просто сиджу перед тобою на вогкій землі й визнаю свою остаточну поразку. Перед тобою. Перед цими горами. Перед усім тим, чим я був протягом тисячоліть.

Оленка мовчала дуже довго. Золотаві знаки на її зап’ясті жевріли рівним, заколисуючим світлом. Власна магія під шкірою відгукувалася спокійним, глибоким теплом. Вона більше ні секунди не почувалася безпорадною жертвою чи випадковим носієм прокляття. Вона почувалася жінкою, яка сидить навпроти зламаного безсмертного й чує, як він нарешті скидає з себе тисячолітню броню брехні.

— Тоді й не роби цього, — промовила вона тихо, але з непохитною твердістю в голосі. — Якщо ти не здатний пролити мою кров — просто не роби цього більше. Ми шукатимемо інший вихід. Я вже торкалася розломів землі своїми руками. Я відчула, що здана керувати цим потоком. Поки що слабо, ненадовго, але це вже моя сила. А ти… ти досі пам’ятаєш часи, коли Межа була цілісною й міцною. Разом ми мусимо знайти рішення. Будь-яке! Але більше ніколи не кажи мені про мою смерть як про єдиний порятунок для гір. Бо ти сам щойно визнав, що цей шлях для тебе зачинено назавжди.

Велес повільно заплющив очі й важко опустив голову на груди. Він довго сидів непорушно у повній тиші. А потім зовсім тихо, майже беззвучним шепотом мовив:

— Ти навіть не уявляєш собі справжньої ціни моєї відмови. Якщо я остаточно зречуся свого обов’язку… прадавній голод може вирватися наволю повністю. Не через твоє сяйво, Оленко. Через мене самого. Я можу перетворитися на той самий хаос, від якого захищав цей світ століттями. І тоді на цій землі не залишиться ні тебе, ні цих гір, ні навіть самих тріщин. Залишиться тільки ненажерлива пітьма. І я, похований усередині неї.