Розділ 43. Партнери

Вони вийшли з пам’яті майже одночасно.

Оленка впала на коліна просто на кам’яній підлозі нижнього залу. Легені пекли, ніби вона довго бігла підйомом. Сліди на зап’ясті світилися нерівно — то спалахували, то майже згасали. Велес стояв поруч, однією рукою тримаючись за стіну. Обличчя було мокрим від поту, очі темними.

Остап сидів там само, де вони його залишили. Сліпий старий лише повільно похитав головою.

— Вийшли. І живі. Вже непогано.

Оленка підвелася першою. Ноги ще тремтіли, але тримали.

— Вона була там, — хрипко сказала. — У його спогадах. Стояла за ворітьми і дивилася.

— Знаю, — відповів Велес. Голос вийшов низьким і хрипким. — Відчував. Але цього разу не пустив глибше.

Він подивився на Оленку. Уперше за багато днів у його очах не було тієї звичної стіни, за якою він ховав усе зайве. Було просто втомлене, важке визнання.

— Ти витягла мене. Не силою. Просто була поруч і не відвернулася, коли побачила все.

Оленка мовчки кивнула. Слова зараз здавалися зайвими.

Остап важко підвівся з кам’яного сидіння.

— Тоді слухайте обидва. Старший Світ уже зрозумів, що ви більше не окремі. Ви стали вузлом. Якщо зараз спробують забрати одного — заберуть і другого. Або зламають обох.

Він підійшов ближче. Сліпі очі дивилися кудись між ними.

— Відтепер ви тримаєте межу вдвох. Не бог і носій. Не сторож і жертва. Партнери. Якщо один падає — другий має встигнути підхопити. Інакше сітка, яку ви почали плести, порветься.

Велес коротко глянув на Оленку.

— Ти готова до цього?

Питання прозвучало без тиску. Просто питання.

Оленка відчула, як під шкірою ворухнулося світло — слабке, але вже спільне. Не тільки її. Частина його сили, яку він віддав раніше, все ще жила в ній.

— Готова, — відповіла рівно. — Але більше ніяких «я сам». Ніяких зникнень «щоб тобі було безпечніше». Якщо йдемо — то тільки разом. Навіть якщо буде дуже погано.

Велес мовчав кілька секунд. Потім повільно простягнув руку.

Не щоб підтримати. Не щоб захистити.

Просто відкриту долоню.

Оленка вклала свою.

Сліди спалахнули яскравіше. Темна сила Велеса відповіла коротко, глухо. Між ними знову натягнулася нитка — цього разу вже не тонка й тремтлива. Міцніша. Свідома.

Остап тихо хмикнув.

— Ось тепер схоже на правду.

Він розвернувся до виходу з залу.

— Ідіть. Поки вікно ще відкрите. Мара не сидітиме спокійно після того, як ви вирвали його з її рук. А Старший Світ… вони вже шукають, де у вашій новій сітці найтонше місце.

Оленка й Велес вийшли з нижнього ходу разом.

Сонце вже сідало. Небо над горами було важким, іржавим. Далеко внизу в долині хтось розводив вогонь — тонкий димок піднімався рівно.

Вони зупинилися на краю плато.

— Що тепер? — тихо спитала Оленка.

Велес дивився на гори.

— Тепер перевіряємо, наскільки міцно тримаються нові правила. І шукаємо, де Мара заховалася. Бо вона точно не зникла.

Він обернувся до неї.

— І цього разу я не піду вперед сам.

Оленка ледь помітно кивнула.

— Добре.

Вони рушили вниз стежкою вже поруч.

Не один за одним.  
Не один попереду, а другий позаду.  

Поруч.

А десь далеко, у сірому просторі між світами, Мара повільно розтулила очі.  
І посміхнулася.