Розділ 40 Після світла

Оленка отямилася вже в колибі.

Спочатку довкола простягався лише важкий, густий морок. Потім крізь душний туман безпам'ятства почали пробиватися перші відчуття: знайомий запах сушеної м’яти, легкий присмак печійного диму й затишне тепло старої деревини. Хтось м'яко й дбайливо промокав її гарячий лоб прохолодною, вологою тканиною. Дівчина повільно спробувала розплющити очі, але повіки виявилися настільки важкими, ніби їх налили розплавленим свинцем.

— Тиша… Не вставай різко, — почув її слух низький, бархатистий голос Велеса.

Він сидів поруч на низькому дерев'яному осліні, важко спираючись ліктями на коліна. Без свого темного сталевого обладунку він здавався дивовижно близьким і водночас крихким. Сорочка була глибоко розірвана на плечі, а біля скроні запеклася темна, густа кров. Вартовий виглядав так, ніби сам ледве тримався на межі свідомості після того, що сталося біля святилища. Проте коли він побачив, що дівчина нарешті відкрила очі, суворі риси його обличчя на коротку мить пом’якшали, поступившись місцем глибокому полегшенню.

— Діти?.. — хрипко, із замиранням серця спитала Оленка, з зусиллям хапаючи повітря.

— Живі. Усі до єдиного, — спокійно мовив Велес, трохи нахиляючись до неї. — Мала Катруся зараз спокійно спить у сусідній кімнаті. Інших забрали налякані батьки з долини ще на світанку. — Він на мить замовк, важко вдихаючи прохолодне повітря. — Ти віддала надто багато сили, Оленко. Твої сліди майже повністю згасли. Я ледве відчував твоє дихання й внутрішній пульс, поки ніс тебе сюди на руках.

Оленка повільно підняла тремтячу руку до очей. Золотаві знаки під пов'язкою на зап’ясті виявилися блідими, майже прозорими — лише ледь помітне, згасаюче мерехтіння жевріло під прозорою шкірою. Всередині її істоти оселилася дивна, лякаюча порожнеча — так, ніби хтось неуважно чи жорстоко вийняв найголовнішу частину її душі.

— Я все ще тут… — тихо, ледь чутно прошепотіла вона, заплющуючи очі від слабості. — Просто… тепер я звучу значно тихіше.

Велес мовчки відвернувся, і його великі, шрамовані кулаки міцно стиснулися на колінах.

— Ти не повинна була робити це сама, наодинці з нею, — у його голосі забриніла проклята виснажлива провина. — Я мав бути поруч у ту мить.

— Якби ти ступив до кола — відьма забрала б тебе першим, — Оленка слабко простягнула руку й торкнулася його гарячої рукавиці. — Ти й сам це чудово знаєш, Велесе.

Він нічого не відповів, лише обережно й надійно накрив її пальці своїми великими долонями. У колибі надовго запанувала важка, глибока мовчанка. За зачиненим вікном уже панував розпал дня, а гірський вітер приносив із полонини гострий запах мокрої після грози землі та свіжої соснової хвої.

Раптом Велес перевів погляд на вогнище й тихо, із прихованою гіркотою мовив:

— Таємний символ на камені залишився… Разом із моїм справжнім ім’ям. Вона не просто втекла назад у темряву, Оленко. Вона поставила мітку. Тепер щоразу, коли хтось у цьому світі вимовить ім'я «Радомир» із достатньою магічною силою… відьма зможе відкрити прямий шлях до мене, оминаючи щити.

Оленка знову заплющила повіки, відчуваючи, як порожнеча всередині грудей на мить розростається до масштабів безодні.

— Тоді відтепер ми будемо дуже обережними з іменами…

— Справа не лише в іменах, — він повернувся до неї, і в його темних очах Вона побачила невимовну втому й щось дике, майже тваринне — справжній страх за її життя. — Я фізично відчуваю, як вона тягне мене крізь Межу. Навіть зараз, у цю хвилину. Слабко, але невідворотно. І чим тихіше жевріє твоє рятівне світло… тим голосніше її темний клич лунає в моїй голові.

Незважаючи на сильну нудоту й запаморочення, Оленка повільно піднялася на ліжку й притулилася зболеної спиною до бревенчатої стіни.

— Тоді нам доведеться стати голоснішими за неї, — промовила вона твердо й спокійно. — Разом.

Вартовий довго дивився на неї, вивчаючи кожну риску її змарнілого обличчя, а потім поволі й мовчки кивнув. Проте в глибині його погляду так і залишилося затамоване занепокоєння — ніби він уже тоді чітко знав, що наступного разу спільного зусилля може просто не вистати.

А за дверима колиби в ту саму секунду тихо, майже лагідно й підступно скрипнула стара дубова мостина.

Ніби хтось босий і невагомий ступив на поріг і чутливо дослухався до кожного їхнього слова.