Розділ 39. Він рятує з люттю

Спочатку не було нічого, крім суцільного болю та задушливого холоду.

Оленка виразно відчувала, як важкі, сліпі кінцівки потвор стискають її тіло, як густа чорна слина крапає на щоку, як із кожним коротким віддихом повітря в легенях вичерпується. Золотаві знаки на зап'ясті ще спалахували, але їхнє світло швидкими поштовхами згасало. Свідомість поволі вкривалася сірою поволокою. Вона чула власне сипле, здавлене хрипіння й тонке, тихе скреготіння хижаків над своїм обличчям.

А потім увесь довколишній світ вибухнув.

Не сяйвом магії — а людським і водночас прадавнім криком.

Це був низький, дикий рик — такий потужний, що каміння під її занімілою спиною тривожно задрижало. Оленка з крайнім зусиллям розплющила набряклі повіки. На коротку мить вона побачила лише густу зграю темних тіл над собою. А в наступну секунду одне з них раптово злетіло в повітря — його відкинуло вбік із такою страшною силою, що по схилу рознісся виразний, мокрий тріск кісток.

Це був він.

Велес увірвався в саме середовище потвор, наче чорна, некерована буря. Без каптура, із розметаним вітром волоссям. Його очі палахкотіли майже сліпучим білим вогнем первісної люті. Важкий обладунок був покритий пилом, грязюкою та свіжими темними плямами. Він більше не видавав жодного звуку. Він просто рвав їх на частини.

Першу істоту він схопив обома закованими в залізо руками й розірвав навпіл — огидна чорна маса бризнула на навколишнє каміння. Другу вдарив у груди з такою силою, що потвора влетіла в кам’яну брилу й миттєво розтеклася слизом. Третя спробувала вискочити йому на спину, але він рвучко розвернувся, перехопив її за довгу, потворну шию й стиснув пальці, доки не почувся сухий, остаточний хрускіт. Тіло тварюки безсило обм'якло.

Оленка лежала нерухомо серед каміння. Сил ворухнути бодай пальцем не лишилося. Вона могла лише спостерігати, як він нищить їх. Це не було схоже на бій у лісі — спокійний, холодний і точний. Зараз у кожному його русі вирувала сліпа, неконтрольована лють. Він бив, рвав, чавив і топтав їх ногами. Чорна слина та напіврідка плоть летіли в усі боки. Виродки Межі вили тонко й жалібно, майже як перелякані діти. Деякі з них намагалися врятуватися в темних розломах землі — але він наздоганяв їх за секунду й добивав без жалю.

Один із напіврозірваних виродків, що корчився на землі, раптом зробив останній ривок до дівчини. Довга, тонка кінцівка обмоталася навколо її шиї, перекриваючи горло. Оленка болісно захрипіла. Перед очима знову потемніло.

Велес опинився над нею миттєво. Він схопив тварюку за пащу однією рукою й відірвав її від Оленки з таким несамовитим риком, що в дівчини заклало вуха. Відкинув залишки геть у прірву. Потім став над нею, важко розставивши ноги, й закриваючи її власним тілом, обвів оскаженілим поглядом рештки схилу.

Більше ніхто не рухався.

Тиша впала на гору раптово й важко. У повітрі лунало лише його глибоке, уривчасте дихання та віддалений шум вітру. Він стояв непорушно, широкі плечі здималися й опускалися. Руки по лікті були замазані чорною субстанцією. А в очах усе ще горіла згубна, незгасна лють.

Потім він повільно опустив погляд донизу, на її тендітну постать.

Ця лють не зникла миттєво. Вона лише змішалася з чимось новим і беззахисним — із диким, майже тваринним страхом утратити її назавжди.

— Оленко...

Його голос прозвучав зламано й напружино. Він рвучко опустився на коліна прямо у грязюку поруч із нею. Його великі, брудні руки зависли в повітрі над її обличчям — він явно боявся торкнутися її, щоб не завдати болю.

— Дивись на мене... Оленко! Дихай, благаю тебе!

Вона спробувала зробити вдих. Повітря зайшло в легені з болісним хрипом. Горло пекло вогнем, а все тіло відгукувалося суцільним синцем. Але вона була жива. Золотаві знаки на її зап'ясті все ще слабко пульсували.

Велес обережно, майже тремтячи від внутрішньої напруги, підвів її за плечі й притягнув до своїх грудей. Його обладунок був крижаним і вимазаним у чорний слиз, але під цим залізом вона чітко відчула важкий, шалений стук його людського серця. Він притиснув її до себе із силою, що межувала з розпачем. Однією рукою притримував голову, притискаючи до свого плеча, а іншою міцно обхопив спину.

— Тихо, дівчинко... — шепотів він хрипко, майже непритомно. — Тихо. Я тут. Я встиг. Все скінчилося, я поруч...

Оленка слабо підняла тремтячу руку й з останніх сил вчепилася пальцями в край його сталевого панцира. Сил промовити бодай слово не було — лише дихати й відчувати, як шалена лють у ньому повільно вщухає, залишаючи по собі тремтіння й глибоку відчайдушність.

Вони сиділи так серед чорних решток і розколотого каміння. Нічний вітер поволі розганяв туман. Десь у глибинах гір знову гуло. Але тут, на цьому шматку понівеченого схилу, існувало лише їхнє спільне дихання й нитка магії, яка нарешті перестала розривати її зсередини.

Велес першим трохи відхилився назад. Недалеко — лише щоб бачити її очі. Його пальці, усе ще вимазані в темну плоть, дивовижно обережно провели по її щоці, прибираючи бруд і запеклу кров.

— Де болить? — його голос усе ще здригався від залишків пережитого жаху. — Кажи мені.

Оленка важко ковтнула слину. Горло роздирало.

— Усюди... — видихнула вона ледь чутно. — Але я жива.

Він різко заплющив очі й прихилився лобом до її лоба. Його подих був важким і гарячим.

— Ти бігла від мене... — мовив він глухо. — Я відчував це. Кожен твій крок. А потім... раптово вибухнув біль. І сяйво слідів. І я збагнув. — Його пальці на її щоці стиснулися трохи міцніше. — Більше ніколи. Чуєш мене? Більше ніколи не тікай так далеко, щоб я не міг тебе захистити.

Оленка слабо кивнула. Сперечатися не було ані сил, ані найменшого бажання. Залишаючись притиснутою до його обладунку та слухаючи ритм його серця, вона вперше за цю довгу ніч відчула, що не падає в бездну.

Велес дбайливо підхопив її на руки. Легко, ніби вона була не вагомішою за пір'їнку, й звівся на ноги.