Розділ 38. Її ловлять

Оленка вже втратила лік часу й відстані після того, як упала на гостре каміння.

Вона насилу звелася на тремтячі ноги, змушуючи тіло рухатися далі. Спускалася по кам’янистому схилу практично наосліп, не розрізняючи стежки в суцільній темряві. Головне було бігти вниз, якомога далі від того фатального виступу і його страшного вибору. Невидима нитка під шкірою натягувалася до бритвеної гостроти: вона боліла, рвала жили, але не рвалася. Золотаві знаки на зап'ясті спалахнули з такою жадібною, неконтрольованою силою, що сяйво пробивалося крізь пов'язку, освітлюючи їй ноги та слизькі крутосхили.

Долина зустріла її важким, сирим задухом. Повітря просочилося смородом прілої води, заліза та мокрого попелу. Чорні розломи тут виявилися значно ширшими, ніж угорі. З деяких тріщин повільно піднімався густий туман, схожий на живий темний дим. Оленка оминала їх, спотикаючись про коріння, падаючи на каміння й знову підводилася. Долоні були здерті до крові, у боці важко й боляче кололо, а легені палали від крижаного повітря.

Вона вже почала вірити, що зможе вирватися, коли з темряви донісся перший звук.

Це був не вітер і не обвал каміння. Це був тихий, протяжний скрегіт — ніби десятки довгих, змерзлих кігтів одночасно дряпали гострі скелі.

Оленка рвучко зупинилася й затамувала подих. Серце у грудях вдарило так потужно, що в вухах на мить запливло шумом.

Скрегіт повторився. Ближче. Зліва, з-за поворотного валуна.

Вона повільно обернула голову.

З-поміж двох високих брил поволі виповзла масивна темна тінь. За нею — друга. Потім ще дві. Вони просувалися низько, майже притискаючись черевами до землі. Потворні витягнуті кінцівки, вигнуті сутулі спини та голови абсолютно без облич — лише сліпі, гладкі поверхні з порожніми провалами очниць, які жевріли тим самим гнилим, синюватим світлом, що й її власні сліди.

Колишні.

Ті самі виродки Межі, яких Велес колись висікав у лісі. Істоти, які просочувалися з глибоких розломів, коли проклятий світ тріщав по швах.

Дівчина повільно зробила крок назад, міцніше стискаючи дерев'яну палицю. В іншій руці вона до болю в пальцях стисла ніж.

Істоти завмерли. Їхні порожні очниці розвернулися прямо на неї. Вони відчували її. Відчували сяйво прадавнього уламка, живе людське тепло, яке кликало їх із пітьми, як відкрита рана кличе звірів.

Одна з потвор видала тихий, протяжний звук, схожий на скавучання дитини. Звук був моторошно схожим на людський.

І наступної секунди вони кинулися вперед.

Рвучко. Швидко.

Оленка розвернулася й знову побігла. Тепер це вже була не втеча — це був дикий ралі-крос по гострому камінню. Вона чула за спиною важке тупотіння, тріск і скрегіт. Одна з істот виявилася швидшою за інших. Сірий силует майнув із боку. Оленка наосліп, з усієї сили розмахнулася палицею. Дерево з глухим хрускотом врізалося у щось м'яке й холодне. Потвора тонко завила, але інші вже оточували.

Вона схибила кроком і нога провалилася у тріщину.

Оленка важко впала на живіт. Палиця вибилася з рук і покотилася під укіс. Ніж дивом лишився в долоні. Вона рвучко перекрутилася на спину, готуючись захищатися, але довгий кігтистий відросток уже обхопив її щиколотку й з силою рвонув на себе. Шкіра на ліктях зідралася об гостре каміння. Дівчина закричала — коротко, зірвано — і зі всієї сили встромила ніж вниз. Лезо по саму рукоять увійшло в слизьку чорну плоть. Істота сіпнулася від болю, але хватку не розтиснула.

У той же міг друга маса важко навалилася на неї зверху.

Холодна. Слизька. З душним запахом гнилі та вогкого попелу. Оленка відчайдушно билася, викручувалася під цією вагою. Ніж входив у потворне тіло знову і знову. Чорна, смердюча слиз бризкала їй на обличчя й шию. Порожні очниці нависли прямо над її губами, і з розрізу рота тягнулися тонкими нитками чорні павутиння.

Вона закричала знову — голосно, несамовито, вкладаючи в цей крик весь свій накопичений лють і розпач.

Золатові сліди на її зап'ясті вибухнули сліпучим білим вогнем. Світло виявилося настільки потужним, що істота над нею дико завила й сахнулася вбік. Оленка скористалася цією секундою. Вона вирвала ногу, крутнулася на боці, вдарила ножем найближчу потвору просто в порожню очницю й з боєм звелася на ноги.

Але їх було занадто багато.

П’ять. Шість. Вони продовжували вилізати з глибоких розломів землі, з-за кам'яних брил, із самісінької темряви. Вони стискали кільце. Поволі. Впевнено. Світло її слідів вабило їх, як полум'я вабить нічних метеликів.

Оленка стояла на тремтячих ногах, важко й рваного дихаючи. Ніж у руках був вимазаний у чорну масу. Кров зі здертого ліктя стікала по пальцях. Нога, яку тягла потвора, пекла вогнем. І раптом нитка під шкірою натягнулася з такою дикою, первісною силою, що дівчина мало не впала від різкого болю в серці.

Він відчув. Він дізнався. Він нісся до неї на повній швидкості.

Але він був занадто далеко.

Істоти кинулися на неї одночасно з усіх боків.

Оленка встигла дістати ножем одну, полоснути по м'язах другу, але третя вчепилася зубами їй у плече. Четверта з розмаху збила її з ніг. Дівчина плашмя впала на спину. Голова з гучним тріском ударилася об камінь, і перед очима вибухнули мільйони золотих іскор.

Важка, крижана маса миттєво накрила її зверху. М'язисті кінцівки обвивали її руки, ноги, тиснули на груди, не даючи вдихнути. Порожні очниці дивилися з усіх боків. Чорна слина капала прямо на її запеклі губи.

Вона билася до останнього. Кричала. Сліди на зап'ясті палахкотіли так сильно, що світло різало очі навіть через заплющені повіки. Але їх була ціла зграя. Сили залишали її. Грудну клітку стиснуло щось холодне, липке й важке. У вухах наростав суцільний глухий шум.

І перед тим, як свідомість остаточно згасла в суцільній пітьмі, у голові Оленки промайнула лише одна-єдина думка:

Він не встигне...

А потім темрява стала повною.