Розділ 37. Вона тікає

Оленка не мала сил чекати сірого ранкового світла.

Десь далеко за північ, коли темрява за вікнами колиби стала важкою й задушливою, а невидима нитка під шкірою натягнулася до гострого, ріжучого болю, вона рвучко підвелася з ослона. Серце божевільно товклося десь у горлі. У голові все остаточно змішалося у виснажливий, гучний гул: «я кохаю тебе», «повинен вбити», «не заперечую», чорні тріщини на полонині, передсвітанкова буря й той гарячий дотик його рукавиць, коли він зламано кричав їй у вічі.

Вона більше не мала сил залишатися в цьому місці.

Не могла сидіти в цій німій колибі, де ще зовсім недавно вони ділили тишу. Не могла дивитися на засув дубових дверей, крізь які він приходив. Не мала сил терпіти магічну нитку, що щохвилини нагадувала: він десь неподалік, у гірських хащах, карається між прадавнім обов’язком і нею. І рано чи пізно цей обов’язок візьме верх. Або ж проклятий світ розпадеться остаточно.

Оленка гарячково зібрала свої нехитрі речі. Сховала за пояс ніж. Поклала в кишеню дідовий амулет, шорсткий пергамент та чорний камінь. Взяла торбину із рештками сушеного м’яса та важку палицю. Стару рушницю теж перекинула через плече, хоча розуміла: проти прадавньої сили вона безпомічна. Пов’язку на зап'ясті перев’язала щільніше й тугіше, ніби це могло приховати золотавий жар слідів.

Вона не запалювала вогню й не залишила жодної записки. Просто тихенько відсунула лаву, розчинила двері й зробила крок у чорну, холодну ніч.

Гірський мороз за порогом ударив обличчя миттєво. Вітер рвасто тягнув із суворих хребтів. Чорні розломи в замученій землі світилися гнилим синюватим сяйвом, підказуючи небезпечні провали. Оленка рушила вниз. Не вгору до скель, де блукав він, а вниз — до віддаленої долини. Туди, де колись жили люди. Де, можливо, ще жевріло чиєсь життя. Або хоча б туди, де відстань розтягне цю болісну нитку.

Спочатку вона йшла дуже швидко, практично бігла. Палиця гучно врізалася у вогкий мох, каміння з гамором котилося з-під ніг. Знаки на зап'ясті під тканиною горіли дедалі дужче з кожним кроком — ніби магічний уламок у її крові бунтував проти цієї втечі. Нитка тягнула назад із такою силою, що кілька разів дівчина зупинялася, зігнувшись навпіл від розриваючого болю в грудях. Але вона завзято йшла далі.

— Не повертайся… — шепотіла собі крізь міцно стиснуті зуби. — Не слухай його. Просто йди геть.

Нічні гори навколо здавалися мертвими. Жодного шелесту листя чи крику нічного птаха. Тільки виття вітру та віддалений глухий гул, що виривався з тріщин під землею. Кілька разів ґрунт під ногами тривожно сіпався. Один раз просто перед її чоботами розверзлася нова прірва — вузька, але бездонна. Оленка ледь встигла відсахнутися, обійшла її по слизькому камінню й рушила далі.

Раптом нитка під шкірою боляче смикнулася.

Він відчув.

Звісно, він одразу зрозумів, що вона пішла.

Оленка прискорила ходу й побігла по-справжньому. Колючі гілки нічного лісу біли по обличчю й руках, коли стежка пірнула у густі хащі. Дихання виривалося з грудей рваним, сиплим хрипом, у боці важко кололо. Вона не зупинялася. Що далі від колиби — тодовшою ставала нитка. Тим слабшим ставало тяжіння. Тим легше було дихати її змученій душі.

Вона бігла, доки ноги не почали підкошуватися, а легені не запекло вогнем. Поруч із великим вивернутим стовбуром Оленка безсило впала на коліна, важко хапаючи ротом морозне повітря. Золотаві сліди сяяли крізь пов'язку так яскраво, що вихоплювали з темряви зелений мох на корі. Нитка лишалася з нею — тонша, наче павутинка, але жива. Він знав про її втечу. І, можливо, вже йшов слідом.

Оленка підвелася, витерла піт з чола й пішла далі швидким кроком. Потрібно було берегти сили. Долина була ще далеко. Вона пригадала, що колись унизу стояли хутори. Може, хтось із людей уцілів? Можливо, Баба Стефа ще жива? Можливо, там знайдеться знахар чи старий, який знає більше за церковну книгу?

Або просто… просто мусила опинитися якнайдалі від нього. Від фатального вибору, який він не мав сил зробити. Від кохання, що вимагало її крові.

Час утратив свою міру. Темрява й не думала розсіюватися, передсвітанкове сіре світло затримувалося — ніби ніч вирішила тривати вічно. Оленка орієнтувалася лише за тьмяним сяйвом тріщин та власнім чуттям схилу. Кілька разів позаду чувся виразний хрускіт ламаних гілок. Вона рвучко поверталася, наставляючи палицю, але довкола не було нікого — лише вітер та хиткі тіні дерев.

Але в один момент хрускіт пролунав надто близько й чітко.

Вона зупинилася, важко дихаючи, й обернулася.

Між сухими стовбурами нікого не було видно, але повітря навколо раптово стало густим і крижаним. А невидима нитка… вона раптом натягнулася з такою силою, що дівчина охнула від гострого болю. Він був поруч. Дуже близько. Не попереду — за її спиною, вище по схилу.

Оленка розвернулася й знову кинулася бігти.

Тепер уже без тями. Гілки дряпали щоки, слизьке коріння чіпляло ноги. Вона падала на каміння, підводилася, знову падала, обдираючи долоні до крові. Золотаві сліди горіли білим вогнем. Нитка просто кричала. Але вона бігла далі. Бо якщо зупиниться — він наздожене. І тоді доведеться знову дивитися в його темні очі й чути розпачливе «я кохаю» та безжальне «повинен» в одній фразі. На це в неї вже не лишилося сил.

Ріпчасті хащі раптово скінчилися.

Оленка вискочила на відкритий кам’янистий виступ. Унизу, вкрита густим туманом, чорніла глибока долина. Повітря тут пахло іржею, а чорні тріщини сяяли значно сильніше. Вона завмерла на краю, важко дихаючи, й обережно озирнулася назад.

Вище по схилу, між останніми соснами, стояла висока, закована в сталь постать.

Він.

Велес не рухався. Він просто стояв у тіні й мовчки дивився на неї. Навіть через цю відстань вона виразно відчувала його важкий погляд. І його біль. І прадавній голод. І те кохання, яке він більше не міг приховати.

Оленка зробила крок назад від нього. Потім ще один. Дерев'яна палиця в її руках тремтіла.