Розділ 36. Він не заперечує

Оленка довго не мала сил звестися з колін.

Земля під її долонями була крижаною, вкритою мережею дрібних, глибоких тріщин. З їхніх глибин слабко й моторошно пробивалося брудне синювате сяйво — ніби полонина повільно стікала отрутою. Гострий нічний вітер жорстоко бив у спину, виморожуючи рештки тепла. Десь далеко внизу, у бездонному гірському розломі, щось важко й глухо гуготіло, наче проклята гора стогнала від хворобливого марення. Золотаві знаки на зап'ясті пульсували гарячим, майже нестерпним болем. Невидима нитка під шкірою натягнулася до межі — вона боліла, але лишалася живою. Він пішов геть. Але не зник повністю.

«Я кохаю тебе».

«Я повинен тебе вбити».

«Я не заперечую».

Ці фрази крутилися в її свідомості важким, рваним і кривавим колом. Вона чула їх знову й знову: його розпачливий, зірваний вигук про кохання і ту важку, остаточну тишу, з якою він підтвердив страшну ціну її існування. Він не заперечив. Навіть коли вона кричала йому це в обличчя. Навіть коли стояла впритул і вимагала заперечення. Він просто мовив правду, від якої холола кров: її смерть — єдиний спосіб закрити Межу. А його кохання — це лише додаткове пекло, яке робить цей шлях нестерпним для них обох.

Оленка повільно випросталася. Ноги тремтіли й майже не тримали ваги. Вона витерла забруднені в мох долоні об спідницю, підняла дерев'яну палицю й почала поволі спускатися стежкою вниз.

Темрява навколо панувала суцільна. Лише чорні тріщини під ногами жевріли тьмяним світлом, підказуючи, куди краще не ступати. Магічна нитка слабшала, розтягуючись: Велес ішов глибше у розколоті скелі, намагаючись створити між ними бодай якусь відстань. Відстань, якої насправді вже давно не існувало.

До своєї колиби вона добралася, коли східний край неба лише почав сивіти від передсвітанкового туману. Руки так дрібно сіпалися, що важкий дубовий засув вдалося повернути лише з другої спроби. Вона підперла двері лавою, сповзла на ослін і довго сиділа непорушно, вдивляючись у сіру порожнечу кімнати.

Він зізнався у коханні.

І все одно не заперечив, що її мусять вбити.

Оленка тихо, глухо засміялася. Цей звук пролунав чужо й моторошно в порожній хаті. А потім сміх раптово обірвався. Дівчина нахилилася вперед, упершись ліктями в коліна, і міцно закрила обличчя долонями. Вона дрібно тремтіла всім тілом. Сліз не було — лише важкий, сухий розпач, який розривав груди зсередини, не даючи зробити нормальний вдих.

Минуло чимало часу. Коли вона нарешті підняла голову, тьмяне ранкове світло вже повністю заповнило колибу. П’ятий день набрав сили. Світ за дубовими стінами продовжував повільно розпадатися на шматки. А вона сиділа на ослоні з чітким, крижаним усвідомленням: одного лише почуття занадто мало. Обов’язок виявився сильнішим. Або майже сильнішим. І саме це «майже» зараз вбивало її повільніше й болючіше за будь-який сталевий клинок.

Оленка змусила себе звестися на ноги й розмотати пов’язку. Золотаві сліди на шкірі виглядали гірше, ніж учора: смуги розійшлися ширше, а сяйво стало постійним, примарно-білим. Вона обережно торкнулася їх пучками пальців. Під шкірою вирував жар і слабке, але чітке відлуння його нинішнього стану: дикий біль, згасаючий голод і під ними — бездонна, чорна ніжність, яку він більше навіть не намагався від неї приховати.

Вона швидко й щільно замотала зап'ястя назад.

Треба було щось робити. Не сидіти без діла. Не чекати, поки він повернеться сюди зі своїм остаточним вироком. Баба Стефа колись казала про два шляхи: нагодувати прадавню силу пам’яттю або стати тією, хто зупинить це розпадання. Дід залишив їй амулет-якір. Прадавній обряд вимагав її крові. Але між цими двома безжальними крайнощами мусило бути ще щось. Хоч якась крихітна шпарина!

Оленка дістала з-під лави стару дерев'яну скриньку. Відкрила віко. Всередині лежав амулет із чорним каменем і шорсткий дідів пергамент. Вона вкотре перечитала скупі рядки: «Якщо триматимеш якір, коли він прийде — зможеш говорити, а не лише слухати. Але кожне слово матиме свою ціну».

Ціну. За все в цьому проклятому світі доводилося платити кров'ю чи болем.

Дівчина стиснула амулет у кулаці. Метал під пальцями миттєво розігрівся, а сліди на зап'ясті відгукнулися спалахом. Перед очима на коротку мить майнуло моторошне видіння: чорне, пошматоване небо і підняті в розпачі руки людей. А потім — його обличчя в сутінках, коли він викрикував свої слова про кохання.

Оленка рвучко розтиснула долоню, важко дихаючи.

Ні. Не зараз. Ці видіння зараз лише остаточно розірвуть її душу на шматки.

Вона сховала скриньку назад, взяла свій ніж, дерев'яну палицю, трохи залишків сушеного м'яса та коржів і вийшла на поріг.

Полонина зустріла її ще моторошнішим краєвидом. Чорні розломи розширилися, а в кількох місцях ґрунт осів, утворивши глибокі провали. Повітря було важким, сухим і абсолютно нерухомим. Довкола не було чути жодної пташки. Ані шелесту, ані звуку — лише віддалений, глухий гул, що виривався з тріщин під землею.

Оленка попрямувала не вгору до скель, а рушила вздовж пологих схилів — туди, де ще камінням проступали давні знаки. Вона сподівалася знайти бодай щось, що пропустила минулого разу. Можливо, якийсь новий напис? Уривок невідомого ритуалу, який дає інший вихід без кривавої жертви? Будь-яку чіплялку за життя!

Вона блукала схилами довго. Бліде сонце стояло високо над хребтом, але його світло лишалося сірим і мертвим. Кілька разів земля під ногами загрозливо сіпалася, і одного разу дівчина ледь не впала в нову прірву, яка розверзлася просто перед її ногами. Невидима нитка увесь час боліла під шкірою — тонка, але постійна. Велес не наближався, але й не зникав назавжди.

Біля напівзруйнованих кам’яних знаків вона не знайшла нічого нового. Лише уламки плини, стерті віком символи та порожнечу. Оленка втомлено сіла серед порослого мохом каміння й довго дивилася на свої тремтячі долоні.

Він не заперечив.

Сказав, що кохає.

І пішов геть.