Розділ 35. Конфронтація

Оленка не дозволила йому піти просто так, у чорну, глуху тишу ночі.

Щойно важкі засуви зачинилися за його спиною, вона різко підхопилася з ослона, схопила дерев'яну палицю й вискочила слідом на холодний ґанок. Ніч стояла непроглядна, без жодної зірки чи просвіту на небі. Гірський вітер січемо тягнув із темних хребтів усередину полонини крижаний холод і гострий, прілий запах розпеченої землі. Чорні розломи, що розтинали колись рівну траву, тепер слабко, але моторошно пульсували брудним синюватим світлом із самісіньких глибин. Невидима нитка під шкірою натягнулася так туго, ніби її витягували сталевими лещатами. Вона чітко знала напрямок. Угору, до скель.

Вона майже бігла. Ноги ковзали по вологому камінню, груди пекло від швидкого дихання, але зупинитися Оленка вже не могла.

Вона знайшла його на тому самому високому виступі над прірвою, де вони стояли ще вранці. Велес навіть не намагався йти вглиб лісу чи ховатися серед чорних хащ. Він завмер на самісінькому краю розлому, повернувшись до неї спиною, і непорушно дивився вниз — у чорну, бездонну порожнечу. Сильний вітер дико розвівав його темне волосся, тріпав краї старого плаща. Коли вона важко ступила на камінь і зашурхотіла гравієм, він заговорив першим, навіть не обертаючись:

— Я ж чітко сказав тобі йти в колибу й не виходити.

— А я не послухала. Знову, — Оленка зупинилася за кілька кроків від його широкої спини, важко й уривчасто хапаючи повітря ротом. — Ти прийшов туди, кинув мені в обличчя найстрашнішу правду і просто зник у темряві. Ніби цього достатньо! Ніби можна от так запросто сказати «я повинен тебе вбити, але не хочу» — і розчинитись у ніч, залишивши мене наодинці з цим пеклом.

Велес повільно повернувся. Його обличчя в сутінках здавалося висіченим із сірого, холодного граніту, а очі світилися лише ледь помітним, знеможеним блиском. Навіть важкий металевий обладунок випромінював таку втому, ніби тримав на собі всю вагу розваленого світу.

— Чого ти добиваєшся зараз, Оленко? — його голос прозвучав низько, хрипко і гранично виснажено. — Щоб я повторив усе на біса знову? Щоб став тут перед тобою на коліна й благав про вибачення за те, ким є? Чи ти хочеш, щоб я спробував закінчити це прямо тут, на цьому камінні?

— Я хочу, щоб ти перестав ховатися за цим своїм нескінченним «повинен»! — Оленка різко зробила крок уперед, скорочуючи відстань. Золотаві сліди на її зап'ясті під порваною пов'язкою спалахнули лютим світлом. — Ти весь час торочиш мені про свій обов'язок! Про прадавню межу! Про голод! А я хочу почути справжнього тебе. Не прадавнього вартового! Не безсмертного бога руїн! Тебе самого! Ти справді свято віриш, що моя смерть — це єдиний вихід для всіх? Чи ти просто панічно боїшся шукати інший шлях, бо тоді доведеться чесно визнати: ти вже давно не той сліпий інструмент, яким тебе колись створили?

Велес різко видихнув через ніс, і густа хмаринка пари злетіла в холод повітря. Він зробив швидкий, хижий крок їй назустріч, і від нього хвилею вдарив той самий первісний крижаний мороз.

— Ти думаєш, я не шукав?! — його голос раптово зірвався на хрипкий, болісний крик. — Століттями! Коли ця чортова Межа тільки починала тріщати по швах! Коли перші прірви розверзалися під ногами людей! Когда мене ще пам'ятали в молитвах, але вже боялися вимовити ім'я вголос! Я перевернув кожне забуте закляття, кожну крихту старої крові, кожне слово зниклих епох! Немає іншого шляху, Оленко! Немає! Коли магічний уламок пробивається у світ через живу людину, зачинити ці двері можна лише одним способом — стерши носія з лиця землі. Все інше — самообман. Тимчасове відтягування кінця. Брехня, яку я сам собі повторював останні дні, дивлячись на твоє обличчя!

Оленка не відступила ні на сантиметр. Вона гордо підняла підборіддя, дивлячись йому прямо в очі.

— Тоді зроби це. Тут і зараз. Слова вилетіли з її вуст гостро й безжально. — Ти такий сильний. Ти ж вартовий. Я стою прямо перед тобою. Світ навколо остаточно рушиться. Зроби те, що вимагає твій довбаний обов'язок! Достатньо вже мучити нас обох цим жалюгідним «не можу»!

Велес із розмаху закинув голову назад, різко хитнувши темним волоссям. Він качнувся назад, ніби від удару в груди.

— Ні.

— Чому?! — тепер уже вона кричала, вкладаючи в цей вигук усю накопичену за дні розпуку, і голос дзвінко рознісся над прірвою, відбиваючись від байдужих гір. — Ти ж сам стверджуєш, що іншого виходу немає! Сам кажеш, що повинен! То чому ти стоїш і дивишся на мене так?! Чому тоді всі ці ночні дотики?! Чому та спільна тиша в колибі?! Навіщо був цей майже-поцілунок на схилі?! Скажи мені, навіщо все це влаштовувати, якщо наприкінці на мене все одно чекає холодна кров на твоїх залізних рукавицях?!

Він не витримав. Велес рвонувся вперед із неймовірною, дикою швидкістю, перетнув простір між ними і грубо схопив її за плечі. Його пальці у важких обладунках міцно впилися в тіло, майже боляче, а крижаний метал пропалив тонкий одяг. Він притягнув її впритул до себе, змушуючи дивитися в його обличчя, де звично панував абсолютний розкол.

— Бо я кохаю тебе, чорт би тебе побрав! — вирвалося з його грудей — дико, хрипко, розпачливо. Цей зірваний голос, здавалося, розколов нічне небо над ними. — Бо після століть крижаної пустелі ти виявилася єдиним справжнім світлом на цій проклятій землі! Бо коли ти торкаєшся мене — цей голод всередині на мить змовкає! Бо коли ти дивишся на мене без страху — я знову згадую, ким був колись! І тепер я стожу на самісінькому краю між цим клятим обов'язком і тобою. І я не маю сили ні знищити тебе, ні врятувати світ! Ось чому!

Оленка повністю заніміла. Повітря з шумом вилетіло з її грудей. Його пальці міцно тримали її плечі, а невидима нитка між їхніми серцями засяяла яскравим, майже сліпучим білим світлом. Золотаві знаки під пов'язкою пульсували з шаленою, нестерпною частотою.

Він сказав це. Вголос. Уперше в житті.

Він кохав її.

Але в ту ж секунду Велес різко відпустив її, ніби її тіло раптом обпекло його розпеченим залізом. Він відскочив назад у темряву, важко й судорожно дихаючи, а його руки дрібно тремтіли — вперше за всю їхню довгу зустріч.