Розділ 34. Він приходить, а вона вже знає

Оленка переступила поріг колиби вже в глибоких, непроглядних сутінках.

Ноги відмовлялися слухатися, у скронях важко й глухо молотило. Моторошні слова прадавнього обряду крутилися в голові невідступним, крижаним колом: кров носія, добровольно чи ні, межа закриється назавжди. А під ними — його зламаний, сиплий голос із гірського розлому: «Я повинен це зробити. Але я більше не можу».

Вона з останніх сил засунула важкі двері, підперла їх дубовою лавою, але сили розпалити бодай дрібку вогню в печі вже не лишилося. Оленка виснажено сповзла на ослін у суцільній пітьмі. Повільно розмотала мокру пов’язку. Золотаві сліди на зап'ясті жевріли яскравіше й жадібніше, ніж будь-коли досі. Ніби проклятий уламок у її жилах теж знав усю правду й тепер горів сумішшю люті та відчаю.

Нитка під шкірою натягнулася до межі, стала короткою й тугою. Він не пішов далеко в скелі. Знову чекав неподалік. Вона відчувала: він просто відмовився або не мав сил іти геть.

Оленка закрила обличчя долонями й довго висиджувала так у повній тиші. Поки повітря в кімнаті раптово не змінилося.

Зміна прийшла не різким спалахом чи бурею, а важким, задушливим холодом. Ніби хтось великий, знеможений і закований у сталь став просто за порогом і тамував подих. Тяжіння між ними напружилося до болю в суглобах. Сліди під шкірою спалахнули золотом.

Він прийшов.

Оленка не підвелася з ослона. Навіть не підійшла до дверей. Вона просто промовила в густу темряву кімнати:

— Заходь. Я вже про все знаю. Не треба чекати й стукати.

По той бік пролягла довга, болісна пауза. Потім дерев'яний засув сам по собі тихо відсунувся з тонким рипом. Двері поволі відчинилися. Велес переступив поріг повільно, майже безсило. Без каптура. Його важкі сталеві обладунки здавалися ще масивнішими у сутінках, а очі світилися слабким, примарним відблиском. Він зачинив двері за собою й зупинився біля самого порога. Не наважувався підійти ближче.

— Ти знайшла той обряд, — сказав він глухо. Це було не запитання.

— Знайшла, — Оленка все ще сиділа, дивившись на власні сяючі долоні. — У церковній книзі. Усе викладено надто чітко. Потрібна моя кров. І тоді Межа закриється. А світ… світ, можливо, вистоїть.

Він мовчав. У тиші хати вона чітко чула його важке, уривчасте дихання.

— Я збирався сказати тобі сам, — нарешті витиснув він із себе. — Сьогодні. Або завтра вранці. Але ти мене випередила.

— Я знала, що випереджу, — Оленка повільно підняла голову й подивилася йому просто в очі. — Після вчорашнього майже-поцілунку. Після того, як ти мовив, що не маєш права. Я ще тоді збагнула: ти приховуєш щось жахливе. Щось, через що кожен свідомий дотик стає зрадою. Тепер я знаю, що це за ціна.

Велес зробив крок до неї. Потім ще один. Зупинився за два кроки від осліна. Крижане повітря, що йшло від його постаті, змішалося з палючим жаром її слідів. Нитка між ними дрібно вібрувала.

— Я повинен був зробити це в перший же день, — сказав він хрипко. — Коли ти тільки прокинулася з цими знаками під рукавом. Коли між нами ще не було цієї спільної тиші. Не було сну без обладунку. Не було твоїх ніжних пальців на моїй щоці… Тоді б це було простіше. А зараз… зараз я стою перед тобою й розумію, що не можу навіть підняти руку.

Оленка тихо, гірко засміялася. Звук вийшов колючим і болісним.

— Простіше… Звісно. Убити незнайому дівчину з гір — це легко. А відняти життя у тієї, з ким ділив біль і яку майже поцілував — уже складно. Як це зручно для тебе.

— Це не зручно! — Його голос раптово зірвався на рик. Він рвучко зробив ще крок і опинився впритул. — Ти справді думаєш, що мені легко?! Ти гадаєш, я прагнув цієї ціни?! Я конав від самотності й голоду століттями! Дивився, як світ забуває прадавню магію, як Межа тоншає від зради. Я знав: раніше чи пізніше з'явиться той, хто носить уламок. І я муситиму виконати те, заради чого мене залишили в цьому світі. А потім прийшла ти! І все це зруйнувала. Своїм поглядом. Своїм «я бачу тебе». Своїм дотиком! Ти зробила так, що мій обов’язок став схожим на вбивство єдиної живої душі в моєму занімілому житті!

Оленка рвучко підвелася з ослона. Вона ледь трималася на ногах, але змусила себе випростатися. Тепер вони стояли обличчям до обличчя. Жар і холод перепліталися між ними у вузол.

— Тоді не роби цього, — тихо й твердо мовила вона. — Ти сам мовив — не можеш. Тоді шукай інший шлях. Або не шукай зовсім. Але не стій тут і не переконуй мене, ніби в тебе немає вибору. Вибір є завжди. Ти просто боїшся обох варіантів.

Велес дивився на неї, не кліпаючи. Його очі в темряві здавалися абсолютно чорними.

— Якщо я цього не зроблю — світ продовжить розпадатися на шматки, — витиснув він із себе. — Люди зникатимуть у сірості. Гори валитимуться. Усе, що ще тримається на цій землі, просто згниє. А прадавній голод… він зжере й мене, і тебе, і все довкола. — Він повільно підняв важку руку. Не торкався. Лише тримав долоню в повітрі біля її щоки. — А якщо зроблю… я власними руками знищу єдине, що змусило мене знову відчути себе людиною. Я знищу тебе. І після цього не буде навіть голоду. Лише порожнеча.

Оленка не відступила ні на сантиметр. Вона підняла власну тремтячу руку й обережно, повільно накрила його пальці своїми. Холод і жар спалахнули разом. Нитка між ними засліпила темряву гарячим світлом.

— Тоді скажи мені правду ще раз, — прошепотіла вона, дивлячись йому в очі. — Не як хранитель Межі. Не як прадавня сила. Скажи як ти. Ти справді хочеш мене вбити?

Велес повільно заплющив очі. Його великі пальці під її долонею дрібно тремтіли.

— Ні, — видихнув він із глибини грудей. — Не хочу. Більше за все на світі не хочу. Але мушу… І саме тому я зараз стою тут і розриваюся на частини.

Він повільно, з неймовірним зусиллям над собою, відсмикнув руку й відступив на крок назад. Потім ще на один.

— Я прийшов не для того, щоб зробити це сьогодні, — сказав він глухо. — Прийшов, бо просто не мав сил бути далі від тебе. Бо після того, як ти дізналася таємницю обряду… нитка стала коротшою, а голод виє в голові. А я… я просто прагнув побачити тебе ще раз. Поки можу дивитися без наказу забрати твоє життя.