Розділ 32. Старий обряд

П’ятий день на полонині прийшов із важкою, липкою тишею.

Оленка розплющила очі ще задовго до світанку. Тіло ломило, ніби вона не спала взагалі, а цілу ніч тягала на гору важке каміння. Губи все ще пекли, зберігаючи пам’ять про те нічне «майже». Невидима нитка під шкірою тягнула слабо, але безперервно й уперто — Велес перебував далеко, набагато глибше в чорних горах, ніж зазвичай. Пекучі сліди під пов’язкою жевріли рівним, золотавим світлом. Після їхньої останньої зустрічі вони більше не гасли повністю.

Вона важко підвелася з ослона, умилася крижаною джерельною водою, перевірила амулет у кишені й вийшла на ганок.

Полонина за порогом виглядала похмуро. Чорні розломи в замученій землі стали набагато ширшими й глибшими. У деяких місцях ґрунт осів, утворивши зловісні провали. Повітря пахло гострим металом, попелом і чимось прілим. Вітер майже не рухався, завмираючи між вершинами — ніби увесь світ затамував подих перед лихом.

Оленка стояла на ґанку й мовчки дивилася на далекі гострі скелі. Усередині панувала порожнеча, яка дивно перепліталася з гострим, болісним передчуттям. Він мовив: «я не маю права» — і пішов. А вона лишилася насамоті з чітким, розпачливим знанням: між ними вже зародилося дещо більше, ніж звичайне змагання за виживання. І саме це «більше» зараз тиснуло під ребра важким, пекучим каменем.

Вона розуміла: треба щось робити. Не сидіти склавши руки в колибі, не чекати, поки нитка знову натягнеться до болю. Нова правда вимагала від неї наступного рішучого кроку.

І тоді дівчина згадала напівзруйновану церковку.

Згадала тривожні слова Баби Стефи, дідів старовинний пергамент і ті пророчі уривки легенд, які бачила у власних видіннях. Можливо, там лишилося ще щось? Щось дуже важливе, що вона пропустила в поспіху? Якийсь стародавній обряд, спосіб тримати межу світів і не віддавати себе повністю? Або навпаки — чітке, безжальне розуміння справжньої ціни.

Оленка взяла міцну палицю, ніж, перевірила амулет і рушила в дорогу.

Шлях до закинутої церковки цього разу здавався значно довшим і небезпечнішим. Чорні розломи перетинали стежку, і в двох місцях їй довелося глибоко обходити свіжі зсуви каміння. Сліди на зап'ясті з кожним кроком відгукувалися виразним теплом — то посилюючись, то слабшаючи, ніби магічний уламок у її крові теж напружено чекав на відповідь.

Дерев'яна церковка зустріла її ще більшою руїною. Дах просів сильніше, а одна зі стін пішла глибокою тріщиною. Оленка обережно ступила всередину. Навколо панували пил, труха й потемнілі від часу ікони. На старому аналої все так само лежала важка книга.

Вона розкрила її й почала гортати жовтуваті сторінки, шукаючи не просто згадки про Велеса, а конкретні ритуали, спосіб порятунку й ціну.

Ближче до кінця рукопису, на сторінках, які раніше здавалися порожніми, вона нарешті знайшла бажане. Текст був дрібним, нервовим, написаним уже іншою, значно пізнішою рукою. Оленка примружилася, поволі водячи тремтячим пальцем під рядками:

«Коли прадавня межа тоншає і Старий голод прокидається з пітьми…»

«…єдиний спосіб закрити двері повністю й назавжди…»

«…потрібна кров тієї істоти, яка носить у собі проклятий уламок…»

«…добровільно чи ні — значення не має. Жертва повинна бути тією, через кого ця сила знову торкнулася нашого світу…»

«…лише тоді голод насититься остаточно, і межа закриється. Інакше світ продовжуватиме розпадатися, доки від нього не лишиться нічого».

Оленка перечитала ці моторошні рядки ще раз. А потім ще й ще.

Її руки дрібно затремтіли, а дихання перехопило.

Вона повільно опустилася прямо на холодну підлогу серед пилу й трухи. Важка книга лежала на її колінах, а виведені чорнилом слова пекли очі.

Щоб урятувати цей світ і зупинити руйнування — її потрібно вбити.

Не символічно, не через якийсь безкровний обряд із гірськими травами, а по-справжньому. Потрібна кров тієї, хто носить у собі уламок. Добровільно чи ні — усе одно.

Оленка закрила обличчя долонями. У голові все остаточно змішалося в божевільний калейдоскоп: його глухий голос «я не маю права», обережне тепло пальців на її щоці, майже-поцілунок у сутінках, люта буря, їхня спільна тиша й той глибокий біль, який вона побачила в його очах. І тепер — ця жахлива правда.

Він знав. Він усе знав від самого початку!

Саме тому він казав, що не має права торкатися її. Саме тому зупинявся за міліметр від її губ. Саме тому боявся підійти ближче. Бо чим сильнішим ставав зв’язок між ними, тим чіткішою та страшнішою ставала ціна. А ціною була вона сама.

Оленка тихо, глухо засміялася. Цей звук пролунав страшним і чужим відлунням у порожній церковці.

Вона підняла голову й подивилася на свої тремтячі руки. На сліди, що проступали крізь пов’язку сяйвом. На амулет у кишені. Дід казав — це якір. Але якір для чого? Щоб утримувати світ чи щоб зробити її жертву зручнішою?

Дівчина рвучко закрила книгу й підвелася на слабких ногах. Вона вийшла з церковки, навіть не озираючись. Повітря надворі здалося ще важчим і залізистим. Нитка під шкірою раптом натягнулася сильніше — ніби він на відстані відчув її розпач і те, що вона відкрила таємницю.

Оленка міцно стиснула зуби.

— Ні, — прошепотіла вона у порожнечу. — Не зараз.

Вона попрямувала не до колиби, а рушила вище в гори. Туди, де чорні скелі підпирали іржаве небо. Туди, де нитка боліла найдужче. Вона мусила подивитися в його очі. Мусила почути це від нього особисто.

Він уже чекав на неї.

Велес стояв на самому краю глибокого розлому, спиною до стежки. Коли вона підійшла ближче, шурхотячи камінням, він повільно обернувся. Його очі одразу стали пильними й тривожними. Він бачив усе.

— Ти щось знайшла, — мовив він тихо. Це було не запитання, а факт.

Оленка зупинилася за кілька кроків від нього. Її руки дрібно тремтіли, але голос пролунав дивовижно рівно й твердо:

— Старий обряд у церковній книзі. Щоб закрити межу й врятувати гори… потрібна кров тієї, хто носить уламок. Моя кров. Добровільно чи ні — значення не має.