Розділ 31. Я не маю права

Оленка залишилася сидіти на сірому валуні ще довго після того, як важкі кроки Велеса остаточно згасли серед скель.

Вечірній вітер ставав дедалі колючішим, проникаючи крізь тонку тканину сорочки аж до кісток. Чорні розломи на полонині внизу повзли повільно, але невблаганно, з тихим погрозливим шелестом. Десь високо над хребтом знову лунко тріщало й обвалювалося каміння. Та вона майже не зауважувала цього навколишнього хаосу. Уся її свідомість звузилася до гарячого, пекучого відчуття на губах — там, де його подих лишився, а поцілунок так і не стався. До крижаного, але жаданого тепла на талії, де ще мить тому спочивали його важкі долоні. До прадавньої нитки під шкірою, яка заходилася тупим болем від нестерпного натягу.

«Я не маю права».

Ці слова карбувалися в голові важким, відчайдушним ритмом. Вона торкалася пучками пальців власних губ знову і знову, ніби намагалася спіймати той єдиний міліметр повітря, якого їм не вистачило. Усе тіло відгукувалося гострою незавершеністю. Жар золотавих слідів на зап'ясті змішувався з пекучим болем під ребрами в єдиний вузол.

Нарешті Оленка змусила себе звестися з каменя. Ноги були мов з вати, руки ледь помітно тремтіли. Вона спускалася стежкою повільно, спираючись на дерев'яну палицю та чіпляючись за гостре каміння, бо світ довкола все ще м'яко хитався перед очима. Магічне тяжіння тягнуло назад із кожним зробленим кроком — слабо, але з глибокою, первісною упертістю. Вона знала: він не пішов далеко. Він знову був десь поруч. Як і минулої ночі.

До порожньої колиби дівчина добралася вже в густих, сутінкових тінях. З зусиллям засунула важкі двері, підперла їх дубовою лавою й просто сповзла на долівку, спираючись спиною до шорсткої дерев'яної стіни. Обхопила коліна й довго висиджувала в суцільній темряві.

У пітьмі кожне відчуття ставало гострішим, виразнішим.

Порожнеча на талії, де щойно були його руки. Пекучий жар на зап'ясті. Привид майже-поцілунку, що витав у повітрі. І його слова, які розрізали тишу навпіл.

Оленка закрила обличчя долонями й тихо, майже безвучно видихнула в темряву:

— Ти кажеш, що не маєш права… А я вже не маю жодних сил удавати, ніби це лише виживання.

Бо це вже давно перестало бути просто боротьбою за життя.

Вона це усвідомлювала. Остаточно й безповоротно. Після їхньої спільної тиші серед бурі. Після того, як бачила його прихований біль. Після його сну без обладунку. Після того, як вперше насмілилася торкнутися його щоки сама. Між ними проросло щось значно більше й небезпечніше. Щось, що міцнішало разом із магічним уламком та його прадавнім голодом. Щось, від чого світ навколо тріщав із подвоєною силою — але від чого вона вже не мала змоги відмовитися.

Ніч минала виснажливо повільно. Оленка так і не змогла заснути. Вона лежала на дерев'яному ослоні, дивлячись у темну стелю, й чула, як нитка то ледь послаблює хватку, то знову натягується до межі. Іноді здавалося, що він робить крок ближче — і серце в грудях шалено рвалося вперед. Іноді відчувалося, що він відступає в скелі — і всередині ставало моторошно порожньо й холодно. Золотаві сліди під пов'язкою жевріли постійним рівним світлом, а дідів амулет під подушкою грів щоку важким теплом.

Ближче до півночі повітря в хаті раптово змінилося.

Не різко, без гуркоту чи бурі — а обережно й тихо. Ніби він питав дозволу на саму свою присутність.

Оленка рвучко сіла на ослоні.

— Ти тут.

Голос із темряви просто з-за зачинених дверей прозвучав глухо, сипло й виснажено:

— Не зміг піти геть. Після того, що сталося на схилі… Нитка тримає сильніше, ніж раніше. А голод… голод шепоче мені речі, які я не маю права чути.

Він не відчиняв дверей. Стояв за ними, у темряві ґанку. Оленка підвелася, підійшла впритул і притулилася чолом до холодного дерева.

— Тоді говори. Звідти. Якщо не можеш увійти.

За дверима запала довга, важка пауза. Потім його голос пролунав тихіше, втративши свою залізну впевненість:

— Коли я зупинився за міліметр від тебе… я бачив, як ти заплющила очі. Відчував, як ти тремтиш. І на ту коротку секунду я майже… — він замовк, важко переводячи подих. — Я майже вирішив, що хай цей світ сиплеться далі. Хай голод бере все підряд. Аби лише не відриватися від тебе. Саме тому я не маю права, Оленко. Бо якщо я бодай один раз дозволю собі переступити цю межу — я вже ніколи не зможу повернутися.

Оленка заплющила очі, притискаючись до дубових колод. Власні пальці боляче стиснули дверну рамку.

— А якщо я сама хочу, щоб ти переступив?

Тиша за дверима стала настільки густою й натягнутою, що аж боліла.

— Не кажи цього, — хрипко мовив він, і в його голосі прорізався справжній благальний розпач. — Будь ласка. Не сьогодні. Бо я ще тримаюся. Ледь-ледь, на крайній межі… але тримаюся. Якщо ти зараз мовиш це вголос — я можу не втриматися. А ціна буде надто високою. Для тебе. Для гір. Для всього світу.

Оленка мочала. Горло стиснув важкий сухий клубок. Вона розуміла, що він має рацію. Вона бачила чорні розломи на землі. Чула вечірню бурю. Відчувала, як уламок у її жилах прокидається від кожного дотику. Але тіло й серце кричали про інше.

— Тоді чому ти приходиш? — тихо запитала вона в дерево. — Якщо знаєш, що не маєш права? Якщо так боїшся знищити мене?

— Бо без тебе ця порожнеча всередині вже просто нестерпна, — відповів він щиро, без жодної броні чи застережень. — Я був забутий світом протягом століть. І я звик до цієї самотності. А тепер, коли ти подивилася мені в очі… коли торкнулася… коли ми були так близько… я вже не можу повернутися в ту тишу. Навіть якщо мушу. Навіть якщо не маю жодного права на більше.

Оленка повільно сповзла на підлогу біля дверей. Сіла, притулившись спиною до дубових колод. І вона була абсолютно впевнена, що з того боку дверей він зробив те саме.

Вони сиділи так серед ночі — розділені товстим деревом, але з'єднані коротким магічним канатом і словами, які вже неможливо було забрати назад.

— Між нами вже давно дещо більше, ніж просто виживання, — мовила Оленка в пітьму. — Ти це знаєш. І я теж.