Розділ 30 Майже

Оленка так і не змогла повернутися до колиби одразу.

Вона спускалася стежкою повільно, зупиняючись через кожен крок, бо невидима нитка під шкірою тягнула назад угору з такою невимовною силою, що ноги відмовлялися йти далі. Сліди на зап’ясті пашіли, а щоки палали від внутрішнього жару. У голові відлунювали його хрипкі слова, мовлунені серед сутінків: «на мить голод замовк», «нестерпно солодко», «я не впевнений, що зупинюся».

Знесилена, вона сіла на плаский сірий камінь посеред схилу. Обхопила тремтячі коліна руками й довго дивилася вниз, на почорнілу полонину. Глибокі чорні тріщини на землі повільно повзли далі, мов живі істоти. Гірський вітер усе ще був різким та колючим, а повітря навколо просочилося залізистим присмаком озону й обпаленого дерева.

Він не пішов геть.

Дівчина відчувала це всією істотою. Його важка присутність висіла вище, серед розколотих суворих скель. Він не наближався, але й не відступав у глибінь. Він просто був поруч — мовчазний, напружений і виснажений цим голодом.

Минуло чимало часу, поки бліде сіре світло дня залишалося нерухомим і важким. Оленка вже збиралася підвестися й нарешті спуститися до хати, коли давнє тяжіння раптом стало гострішим. Залунали кроки. Важкі, карбувальні, повільні.

Він зійшов до неї сам.

Без каптура, у закованому в сталь обладунку, який усе ще зберігав сліди пилу та моху після нічної бурі. Очі палали темним, брудним сяйвом. Він зупинився за кілька кроків від неї, ніби боявся зробила ще один рух.

— Ти так і не пішла, — сказав він глухо, дивлячись на неї згори вгору.

— Не змогла, — Оленка підняла голова й зустріла його погляд. — Нитка не відпускає ні на мить.

Велес повільно опустився на сусідній валун навпроти. Не надто близько, але й не віддаляючись. Між ними лишалося менше двох метрів відстані. Вітер кидав у цей вузький простір дрібні уламки кори й сухого моху.

— Після вчорашнього… — він замовк на півслові, важко шукаючи формулювання. — Я намагався піти далі в скелі. Справді намагався. Але кожен крок убік давався так, ніби я відриваю й залишаю частину себе там, де стоїш ти. Це вже не просто магічний уламок. Це щось набагато глибше.

Оленка мовчала, лише слухала, як власне серце калатає в горлі. Вона бачила, як у нього злегка тремтять великі пальці. Бачила дику напругу в широких плечах. Бачила, як його погляд ковзає по її губах і одразу гарячково відводиться вбік.

— Я теж це відчуваю, — тихо мовила вона. — Постійно. Навіть зараз. Ніби якщо я простягну руку — ти опинишся ближче, ніж дозволяє ця відстань.

Велес різко, з важким звуком видихнув. Його очі знову зупинилися на її обличчі.

— Саме тому я не повинен підходити, — його голос зрадливо зірвався. — Бо якщо підійду… якщо ти знову торкнешся… або я не втримуюся… світ навколо просто не витримає. А я — тим більше.

Оленка повільно розтиснула пальці й поклала долоні на холодне каміння обабіч себе. Вона не простягала їх до нього. Просто тримала відкритими, віддаючи тепло.

— Тоді просто сиди поруч. Як уночі в колибі. Без дотиків. Якщо ти можеш це витримати.

Він довго дивився на її відкриті долоні, а потім ледь помітно кивнув.

Вони сиділи в цілковитому мовчанні. Тільки вітер гудів між ними, тільки чорні розломи повзли внизу та іржаве небо висіло над головою. Нитка під шкірою вібрувала коротким, гарячим пульсом — живою, нетерплячою хвилею. Оленка відчувала його так чітко, ніби він уже торкався її шкіри. Легендарний холод, палючий жар, нелюдську напругу, давній голод… І під усім цим — те саме зламане, вразливе людське тепло, яке відкрилося їй після того, як вона вперше насмілилася подивитися на його біль.

Минуло ще трохи часу, перш ніж Велес заговорив першим. Його голос звучав тихо, хрипко й виснажено:

— Коли ти торкнулася мене вночі… на ту коротку мить, коли голод усередині замовк, я згадав, яким був до того, як мене почали забувати. Не свою силу. Не межу могутності. Просто… себе. І це виявилося страшнішим за будь-який голод. Бо тепер я знаю, чого прагну. І знаю, що не маю права цього взяти.

Оленка повільно повернула голову. Їхні погляди перетнулися й зчепилися.

— Чого ти прагнеш?

Він не відповів одразу. Повільно, ніби перемагаючи дикий опір власного тіла, він підвівся з каменю. Зробив один важкий крок. Потім ще один. І зупинився просто перед нею. Так близько, що вона відчула крижаний подих сталевого обладунку та живе тепло під цим панциром. Нитка між ними натягнулася до солодкого болю.

— Тебе, — витиснув він із себе зовсім тихо. — Не магічний уламок. Не стародавню силу. Тебе. Живу. Теплу. Ту, що не боїться дивитися мені в очі. І саме тому я не маю жодного права.

Оленка повільно підвелася з валуна. Ноги ледь тримали її. Тепер вони стояли майже впритул. Її груди майже торкалися холодного металу його обладунку. Вона закинула голову вгору. Їхні обличчя опинилися так близько, що дихання змішалося в єдиний потік.

Велес опустив гарячий погляд на її губи. Його великі, шрамовані руки повільно піднялися й лягли на її талію. Не грубо, а неймовірно обережно — ніби дівчина була з кришталю й могла розсипатися від найменшого тиску. Пальці стиснулися на тканині. Він похилився нижче.

Оленка заплющила очі. Серце колотилося десь високо в горлі. Вона відчула його подих прямо на своїх губах — холодний, із гірким присмаком попелу й гірського туману. Ще один сантиметр. Ще пів сантиметра…

Світ довкола них остаточно завмер.

Вітер раптово стих. Земля перестала здригатися. Навіть чорні тріщини на схилі, здавалося, завмерли в очікуванні. Усе існування звузилося до цього майже-дотику. До дивовижного тепла його важких рук на її талії. До холоду його подиху. До нитки, яка горіла між ними сліпучим сяйвом.

Велес зупинився.

Він завмер буквально за міліметр від її губ.

Дихання виривалося з його грудей важкими, рваними поштовхами. Руки на талії ледь помітно тремтіли. Він простояв так кілька довгих, нестерпних секунд — лоб майже притиснутий до її лоба, губи майже торкаються її губ — і так і не переступив межу.