Розділ 29 Коли природа шаленіє

Нічна буря не вщухла одразу після його відходу.

Навіть коли дубові двері з визском зачинилися й засув сам по собі повернувся на місце, лютий гірський вітер ще довго й безжально бив у стіни колиби, змушуючи вікові колоди стогнати й тріщати. Земля під підлогою здригалася дрібним, злим тремтінням. Зі стелі безперервно сипалася суха труха, мох і дрібне каміння. За вікном щось гучно й моторишно тріщало — дерева на схилі не витримували цього тиску й валилися додолу. Чорні тіні на стінах кімнати кружляли у божевільному танку ще кілька довгих хвилин, перш ніж повільно й неохоче влягтися по кутках.

Оленка так і лишилася стояти посеред темної кімнати, дрібно тремтячи всім тілом.

Це був не холод. Усередині неї палала справжня пожежа. Долоня, якою вона торкнулася його щоки, пекла так, ніби шкіра назавжди запам’ятала кожну шрамовану лінію й кожну зморшку його втомленого обличчя. Зап’ястя, до якого він притиснувся губами, пульсувало важким, жадібним жаром. Сліди під сухим полотном світилися так яскраво й пронизливо, що в суцільній темряві вона бачила власні тремтячі пальці. Невидима нитка під шкірою була натягнута до найвищої межі — коротка, гаряча, майже болісна від своєї напруги.

Вона повільно опустилася прямо на холодну підлогу, притулившись виснаженою спиною до дерев’яного осліна. Ноги зовсім не тримали. Зірване дихання виривалося з грудей короткими, рваними поштовхами. У вухах досі стояв стогін вітру й глухий, шалений стук власного серця.

Вона торкнулася першою. Свідомо.

І світ навколо відповів руйнівною бурею.

Оленка закрила обличчя гарячими долонями. Під заплющеними повіками все ще виразно стояло його постать у темряві: очі, що спалахнули сліпучим світлом, коли її пальці лягли на шрамовану щоку; зламаний, майже звірячий голос; холод важкого сталевого обладунку під другою долонею й глухий, повільний удар живого серця під цим залізом. І цей привид його холодного подиху, що досі витав на її губах.

Вона тихо, майже беззвучно, застогнала від невимовного сумбуру в душі.

Минуло чимало часу, перш ніж вона знайшла в собі сили підвестися. Буря за стінами поступово перетворилася на просто сильний, злий вітер, що вив у димарі. Земля нарешті заспокоїлася, а тіні замерли на колодах. Проте саме повітря в колибі все ще пахло озоном, попелом і чимось обпаленим — ніби поруч із хатою вдарила потужна блискавка, хоча жодного гуркоту грому так і не пролунало.

Оленка напівзігнутими ногами підійшла до маленького віконця й обережно відсунула дерев’яну віконницю.

Полонина за порогом виглядала спустошеною й похмурою. Кілька високих смерек ближче до схилу лежали вивернутими з корінням, уткнувшись верхівками в мох. Чорні тріщини на землі за ніч стали ще ширшими й глибшими — з деяких піднімався тонкий, ядучий темний туман. Небо над горами висіло майже чорне, без жодної зірки. Лише далеко за гострими хребтами іноді пробігало тьмяне, отруйно-янтарне сяйво.

Він був там.

Вона відчувала це кожною клітиною тіла. Нитка немилосердно тягнула вгору, у скелі. Слабше, ніж коли він стояв у колибі на відстані подиху, але все так само чітко. Він не пішов далеко. Не зміг розірвати цю відстань. Або просто не захотів.

Оленка зачинила віконницю, повернулася до осліна й втомлено сіла, довго й мовчки дивлячись на власні руки.

Пальці все ще дрібно тремтіли від пережитого струсу. На внутрішньому боці зап’ястя — саме там, де він притиснувся губами — шкіра була наче обпечена, чутлива й болісна. Сліди під пов’язкою світилися м’якше, але це світло вже не згасало повністю. Воно стало постійним — живим, пульсуючим, ніби магічний уламок всередині неї остаточно прокинувся й розправив плечі.

Вона обережно торкнулася пальцем однієї із золотавих ліній.

Тепло розлилося по тілу миттєво. І разом із ним Оленка відчула слабке, але дивовижно чітке відлуння його власного стану: виснажливу напругу, глухий ненажерливий голод і під усім цим — щось сире, зламане, дивовижно схоже на той самий страх і подив, які вона бачила в його очах у мить дотику.

Оленка швидко відсмикнула руку, ніби впеклася.

— Що ж я накоїла… — прошепотіла вона в порожнечу кімнати.

Але шкодувати чи каятися було пізно. Тіло пам’ятало кожну секунду. Шкіра пам’ятала його дотик. Невидима нитка пам’ятала. І гори довкола пам’ятали теж.

Вона так і не лягла спати тієї ночі. Сиділа до самого світанку, слухаючи, як вітер надворі повільно вщухає, і відчуваючи, як тяжіння між ними то трохи слабшає, то знову стає нестерпно гострим. Іноді здавалося, що він робить крок ближче до колиби. Іноді — що відступає глибше в темні скелі. Але повністю він не зникав. Вже ніколи.

Коли бліде сіре світло нарешті пробилося крізь щілини у віконницях, Оленка підвелася. Тіло здавалося ватяним і чужим, а в роті стояв важкий металевий присмак. Вона вмилася крижаною водою, наново перев’язала зап’ястя (хоча розуміла, що ховати сліди під тканиною вже немає жодного сенсу) і вийшла на ганок.

Полонина зустріла її важкими слідами нічного хаосу.

Вирвані з корінням дерева, розкидане каміння й глибокі чорні тріщини, з яких місцями цідився темний туман. Повітря все ще було важким, немов перед грозою. Оленка повільно пішла вздовж схилу, обережно оминаючи вирви та розломи. Нитка тягнула її вгору — сильніше й упевненіше з кожним зробленим кроком.

Вона знайшла його не на звичайному скельному виступі.

Він стояв трохи нижче, серед розколотих брил, де буря вивернула кілька величезних валунів. Без каптура. Його сталевий обладунок був укритий дрібним кам'яним пилом і сухим мохом. Він мовчки дивився на свої руки — на ті самі руки, якими щойно тримав її. Коли Оленка підійшла ближче, шурхотячи мохом, він повільно підняв голову.

Його очі були темними й виснаженими. Але в них не було люті. Там читалося щось набагато глибше й страшніше.

— Ти не повинна була приходити сюди, — мовив він глухо, і його голос зрадливо зірвався. — Після вчорашнього світ навколо ще не заспокоївся. І я… я теж не заспокоївся.