Розділ 28. Вона торкається першою

Оленка спустилася з крутого скельного виступу вже в глибоких, сутінкових тінях.

Ноги після розмови ледь тримали, спотикаючись про мертвий мох. Щока все ще пекла й пашила від його невимовно обережних пальців, а долоня, яку він тримав, зберігала тепле відчуття так виразно, ніби шкіра назавжди запам’ятала кожну шрамовану лінію. Невидима нитка під зап’ястям була короткою й тугою — вона немилосердно тягнула назад, угору, до тих темних скель, де він щойно зник. Пекучі сліди під мокрою тканиною горіли рівним, жадібним сяйвом, ніби раділи усьому, що щойно сталося між ними.

Вона майже не пам’ятала своєї зворотної дороги до колиби. Йшла геть автоматично, чіпляючись дерев’яною палицею за гостре каміння та ковзаючи на слизькому сухостої. Чорні тріщини на замученій землі за день стали ще ширшими й глибшими. У деяких місцях із них поволі піднімався тонкий, ядучий темний туман. Світ навколо розпадався все швидше. А вона, попри увесь жах, думала лише про живе тепло його руки.

У колибі панували холод і густа темінь. Оленка наосліп засунула важкі двері, приставила міцну лаву для надійності, але сили розпалити вогонь у печі вже не лишилося. Вона втомлено сіла на низький ослін, обхопила себе тремтячими руками й довго висиджувала в пітьмі, слухаючи, як нитка під шкірою то натягується до болю, то трохи слабшає. Він був далеко, десь серед лісових хащ. Але не настільки, щоб вона перестала відчувати його важку присутність.

Заснути того вечора так і не вдалося.

Ближче до півночі прадавнє тяжіння раптом стало в рази сильнішим. Вражаюче різко — ніби він сам зробив вирішальний крок їй назустріч через сутінки. Оленка стріпнулася й підняла голову. Повітря в колибі миттєво змінилося — стало густим, залізистим, із чітким присмаком мокрого каміння та попелу. Похмурі тіні по кутках заворушилися.

Він не стукав у двері. Він просто опинився поруч за порогом.

Оленка підвелася з ослона. Повільно підійшла до важких дубових дверей. Не відчиняла одразу. Просто притулилася гарячим чолом до холодного дерева.

— Ти повернувся, — тихо промовила вона в темряву.

Голос з іншого боку прозвучав хрипко, низько й виснажено:

— Не зміг піти далі. Нитка… вона зараз набагато коротша, ніж я розраховував. І прадавній голод — також.

Оленка заплющила очі, стримуючи подих. Серце в грудях калатало так сильно, що аж боліло під ребрами.

— Заходь. Якщо хочеш.

У відповідь пролягла довга, важка пауза. Потім дерев’яний засув сам по собі тихо відсунувся з визском. Двері повільно розчинилися. Велес увійшов усередину неохоче, майже обережно, згинаючись у низькому проймі. Без каптура. Його закований у сталь обладунок тьмяно відблискував у темряві кімнати, а очі світилися слабким, примарним сяйвом. Він зупинився за два кроки від неї — набагато ближче, ніж будь коли дозволяв собі вдень.

Вони довго мовчали, слухаючи лише нічну тишу.

Нитка між ними вібрувала з такою силою, що дівчина майже фізично чула її дзвін. Сліди на її руці під полотном спалахнули яскравіше й жадібніше. Жар швидко піднімався до плеча, торкаючись шиї. Вона виразно відчувала його пекучий холод і під ним — те саме вперте, надломлене людське тепло.

— Я не мав повертатися сьогодні, — мовив він глухо, не зводячи з неї очей. — Після нашої розмови на скелі… голод став набагато уважнішим. Він відчуває, що ти більше не тікаєш у жаху. І це його розпалює.

— А тебе? — тихо запитала Оленка, підступивши на півкроку.

Велес довго й мовчки дивився на неї. Потім зробив крок у відповідь. Тепер між ними лишалося менше метра відстані. Крижане повітря від його постаті било хвилями, але дівчина більше не відступала.

— Мене теж, — зізнався він, і його голос зрадливо зірвався. — Саме тому я тут. Бо вже не маю сил бути далі від тебе.

Оленка відчула, як щось глибоко всередині остаточно зміщується. Глибинний страх усе ще жив у душі, але його випалювало інше — дике, неборне тяжіння, яке більше не вміщалося у звичайний магічний уламок чи стародавнє закляття. Вона дивилася на його обличчя в темряві колиби. На глибокі шрами. На смертельну втому в рисах. На очі, у яких зараз ви вирувало геть усе.

І вперше за всі ці важкі дні вона простягнула руку сама.

Не чекаючи на його дозвіл. Не запитуючи схвалення.

Вона просто торкнулася ніжними пальцями його холодної щоки.

Шкіра під її долонею виявилася шорсткою від давніх шрамів, але під цим льодом миттєво відгукнулося живильне тепло. Сильне. Справжнє. Велес різко вдихнув повітря через ніс. Усе його кремезне тіло витягнулося й напружилося, мов струна, а очі спалахнули сліпучим світлом.

— Оленко… — його голос виявився зламаним і сиплим.

Вона й не думала прибирати долоню. Повільно провела пальцями вище, торкаючись скроні й зачіпаючи жорстке пасмо темного волосся. Нитка між ними натягнулася до крайньої межі. Сліди на зап’ясті спалахнули так потужно, що миттєво освітили всю кімнату гарячим золотавим сяйвом.

І світ навколо відгукнувся.

За стінами раптово зірвався дикий вітер. Різкий, злий порив ударив у дерев'яні зруби колиби так, що затріщали старі колоди. Земля під ногами дрібно й тривожно затремтіла. Зі стелі посипалася суха труха, а десь за вікном гучно тріснула вікова смерека. Повітря в кімнаті стало густим, важким і наелектризованим. Чорні тіні на стінах зірвалися з місць і почали кружляти в божевільному танку.

Велес рвучко схопив її за зап’ястя — не боляче, але виснажливо міцно — і власною долонею притиснув її руку сильніше до своєї щоки. Другою рукою він владно обхопив її стан, притягуючи дівчину впритул до себе. Важкий метал обладунку боляче впився крізь одяг, але під ним вирував справжній жар.

— Ти навіть не уявляєш, що робиш… — видихнув він їй просто у вухо, і його голос здавався майже звірячим від напруги. — Кожен твій свідомий дотик… він годує і мене, і цей голод. І світ навколо це відчуває!

Оленка тремтіла всім тілом. Не від страху перед руйнацією, а від того, як солодко й страшно всередині відгукувалося кожне його слово. Вона не відсмикнула руку. Навпаки — її друга долоня піднялася й лягла йому на груди, просто поверх холодного сталевого панцира. Під пальцями вона чітко відчула важкий, глухий удар його серця. Живого людського серця.