Розділ 27. «Чому ти не боїшся?»

Його важка рука все ще лежала на її відкритій долоні, коли Велес раптом тихо запитав:

— Чому ти не боїшся?

Питання пролунало дивовижно просто й буденно. Але під цими словами відчувалася така глибока прірва, що в Оленки аж перехопило подих.

Вона підняла очі. Він дивився просто на неї. У його сірому погляді більше не висіло залізяччя й холод. Лише важка, уважна цікавість і щось схоже на дитячий подив.

— Боюся, — відповіла вона щиро, без прикрас. — Щодня. Щоночі. Боюся, що цей світ остаточно розсиплеться на порох. Боюся, що ти перетворишся на те жахіття, яким тебе лякають старі казки. Боюся цих пекучих слідів і того, що вони роблять із моєю кров’ю. Але… — вона замовкла на мить, добираючи влучні слова, — але під цим страхом росте щось інше. І воно вже виявилося сильнішим за паніку.

Велес не прибрав своєї руки. Його великий палець повільно, майже несвідомо провів по її чутливій шкірі на зап’ясті.

— Що саме?

Оленка довго мовчала, слухаючи, як вітер смикає її вибите пасмо волосся. Чорні тріщини на землі внизу здавалися звідси ще чіткішими й за загрозливішими.

— Ти показав мені свій біль, — нарешті мовила вона. — Не як зброю для залякування, а як частину власної душі. Ти сидів у моїй колибі й дозволив мені це побачити. У сні ти скинув важке залізо. А зараз тримаєш мою руку й навіть не намагаєшся силою забрати те, що тобі належить. — Вона стиснула його пальці з усієї сили. — Я читала про давніх богів у старих книгах. Чула моторошні перекази. Але я вперше бачу того, хто був суворим богом, а лишився… людиною. Настільки, наскільки це взагалі можливо після стількох століть. І це не дає мені боятися саме тебе.

Велес заплющив очі на якусь мить. А коли розплющив — у них плескалося щось неприховане, сире й болісне.

— Ти не повинна так говорити, — мовив він здавлюваним голосом. — Це робить усе тільки гіршим.

— Чому?

— Бо голод всередині мене це чує. І він починає прагнути не лише магічної сили. Він починає прагнути… ось цього, — він опустив погляд на їхні з’єднані долоні. — Цього тепла. Цього погляду. Того, що ти даруєш мені просто тим, що не тікаєш у жаху. А коли ненажерливий голод прагне чогось живого й людського — він стає небезпечнішим за будь-яке руйнування.

Оленка й не думала відпускати його руку.

— Тоді нехай прагне, — твердо мовила вона. — Я вже всередині цієї бурі. Ти сам це сказав. Двері відчинені. Нитка коротка. Якщо я зараз почну тікати й боятися так, як ти від мене вимагаєш — хіба це щось змінить? Світ усе одно розпадається. Ти все одно залишаєшся голодним. А я… я вже більше не можу вдавати, ніби між нами лишився тільки уламок і кінець світу.

Велес довго дивився на неї, ніби запам’ятовував кожну рису обличчя. Потім повільно, дуже обережно підняв вільну руку й торкнувся пальцями її щоки. Його долоня була холодною, але дотик виявився напрочуд обережним, майже благоговійним.

— Ти не боїшся, бо бачиш мене справжнім, — тихо мовив він. — А я боюся саме тому, що ти бачиш. Бо якщо ти зникнеш… порожнеча повернеться знову. І цього разу вона стане абсолютно нестерпною.

Оленка поклала свою вільну долоню поверх його руки на своїй щоці, притискаючи її міцніше.

— Тоді просто не зникай першим, — прошепотіла вона. — І я теж не зникну. Поки ми маємо цей час.

Вони сиділи так ще дуже довго. Їхні руки були міцно з’єднані, його пальці гріли її щоку, а невидима нитка між ними дріботіла коротким, гарячим пульсом. Світ під скелею продовжував тріщати й осипатися. Але на цьому вузькому виступі, між двома істотами, які знайшли одне одного серед темряви, на мить запанувала справжня, глибока тиша.

Велес першим опустив руку. Але зробив це повільно, із зусиллям, ніби відривав частку себе.

— Скоро почне темнішати, — мовив він хрипко. — Мені треба йти. Якщо я лишуся поруч із тобою довше… я можу захотіти більшого, ніж просто тримати тебе за руку.

Оленка мовчки кивнула. Горло здавлювала важка туга.

— Тоді йди. Але обов'язково повертайся. Навіть якщо будеш злим. Навіть якщо лютуватиме голод. Просто… повертайся до мене.

Він важко підвівся на ноги. Постояв ще секунду, дивившись на неї згори вниз своїми незвичайними очима. А потім тихо, майже пошепки промовив:

— Я повернуся. Бо я вже просто не можу інакше.

І розвернувся, ідучи геть по скельному виступу.

Оленка лишилася сидіти на холодному камені. Долоня, яку він тримала, усе ще зберігала його сухе тепло. Щока пекла від щирого дотику. Нитка під шкірою була короткою, живою й уже майже болісною від того, як сильно їй хотілося, щоб він обернувся хоча б на мить.

Він не обернувся.

Але вона вже точно знала: цього разу він пішов не для того, щоб зникнути назавжди.

А для того, щоб спробувати вибороти ще трохи часу й залишитися собою.