Розділ 26. Розмова без масок

Оленка так і не змогла заснути після того сну.

Вона годинами лежала на спині в пітьмі колиби, притискаючи тремтячу долоню до замотаного зап’ястя, і виразно відчувала, як сухе тепло його пальців усе ще тримається на її шкірі. Ніби сон не розвіявся повністю. Ніби якась частка тієї похмурої скелі під холодними зірками лишилася тут, разом із нею. Сліди під сухим полотном горіли рівним, жадібним світлом, що м’яко пульсувало в такт прискореному серцебиттю. Невидима нитка під шкірою стала дивовижно короткою, тугою й натягнутою, мов струна.

Вона підвелася ще задовго до світанку. Сполоснула обличчя крижаною водою з дерев’яного відра, здригаючись від холоду, перевірила важкий амулет за пазухою й прочинила масивну засуву.

Сіре, сухе світло тільки-но починало повільно розливатися по полонині. Повітря було гострим, важким, із чітким металевим присмаком. Чорні тріщини на знівеченій землі за ніч поповзли ще далі — тепер вони тяглися тонкими, покрученими лініями майже до самої стежки. Оленка довго й мовчки дивилася на цей мертвий візерунок, а потім повільно підняла голову в бік гострих хребтів.

Він чекав там.

Їй не треба було вгадувати чи шукати слідів на моху. Нитка тягнула чітко й безпомилково. Угору. До того самого скельного виступу, що висів над чорним розломом.

Оленка пішла.

Вона йшла не швидко, але й не згаповувала кроку. Ноги самі несли її по слизькому камінню. З кожним підйомом тепло під шкірою ставало все виразнішим, майже гарячим. Коли вона нарешті зійшла на плаский виступ, Велес уже чекав, повернувшись обличчям до стежки. Без каптура. Його сталевий обладунок висів на плечах, але цього разу він здавався менш важким і не таким загрозливим. Ніби частина тієї нічної, більш людської форми лишилася з ним і на денному світлі.

— Ти не спиш, — мовив він замість вітання. Голос пролунав низько й глухо.

— Після такого сну важко заснути, — відповіла Оленка. Його подив від її появи був відчутним, але її власний голос прозвучав дивовижно спокійно. — Це був не просто сон, правда?

— Ні, — він зробив крок їй назустріч. Хвиля знайомого прадавнього холоду й гарячого тепла миттєво огорнула дівчину. — Уламок відкриває двері в обидва боки. Коли ти спиш — я отримую змогу увійти. Коли я… слабшаю й утрачаю контроль — ти бачиш мене справжнім.

Оленка зупинилася за три кроки від нього. Набагато ближче, ніж дозволяла собі раніше. Нитка між ними дрібно вібрувала від напруги.

— Тоді давай розмовляти без масок, — тихо, але рішуче сказала вона. — Тут. Зараз. Поки ми ще маємо цю змогу.

Велес довго й пильно дивився на неї. Гірський вітер легенько здригав його темне пасмо волосся. Потім він повільно кивнув.

— Без масок. Добре, — він важко сів просто на крижаний камінь, спираючись ліктями на заковані в сталь коліна. Цей жест виявився напрочуд людським, простим і втомленим. — Питай. Або кажи сама. Сьогодні я спробую відповісти без брехні.

Оленка присіла навпроти нього. Камінь пекірним холодом обпікав крізь одяг, але тепле сяйво, що йшло від його постаті, перебивало будь-яку негоду.

— У тому сні ти сказав, що я заповнюю порожнечу, — вона дивилася йому просто в очі, не кліпаючи. — Це правда? Чи це просто ще один спосіб мене налякати й відштовхнути?

— Це правда, — відповідь пролунала без жодної вагання. — Коли ти подивилася на мій біль і не відвернулася в жаху — порожнеча, яку я носив у собі століттями, раптом стала… гучнішою. Бо з’явилося порівняння. З’явилося чітке «до» і «після». Ти стала єдиною живою істотою, яка бачить у мені не правічну силу й не загрозу для світу. А того, хто просто лишився на згарищі. І це виявилося небезпечнішим за будь-який ненажерливий голод.

Оленка міцно стиснула тремтячі пальці в кулак.

— А що з моїми почуттями? Що відчуваю я?

Велес ледь помітно схилив голову набік.

— Тяжіння. Страх. Злість. І під усім цим попелом — щось, чого ти досі боїшся назвати вголос. Бо якщо назвеш — вже не зможеш удавати, ніби це лише уламок магії й прадавнє закляття.

Він замовк. Його погляд став темнішим і глибшим.

— Я теж це відчуваю. І саме тому зараз сиджу тут і розмовляю з тобою, замість того щоб розвернутися й піти геть. Голод у голові шепоче, що ти — лише ключ. Що якщо відібрати уламок силою — усе закінчиться швидше й легше. А я… я більше не хочу закінчувати це швидко. Не після того, як ти подивилася на мене так, ніби я ще людина.

Оленка відчула, як від цих слів горло стискається сухим спазмом. Вітер на виступі був крижаним, але під шкірою палало гаряче полум’я.

— Ти боїшся мене, — тихо промовила вона. — По-справжньому боїшся.

— Так, — він навіть не спробував заперечити. — Боюся того, що можу зробити, коли голод стане сильнішим за мою вдячність. Боюся, що одного дня подивлюся на тебе й побачу вже не Оленку, а лише джерело сили, яке треба розірвати й забрати. І найбільше боюся того, що ти встигнеш це помітити раніше, ніж я зможу себе зупинити.

Вони замовкли.

Тиша між ними знову стала дивовижною — глибинною, не ворожою, затишною. У цій тиші можна було чітко чути власне дихання й далекий глухий гул причаєної долини.

Оленка першою простягнула руку. Вона не доторкнулася до нього одразу. Просто поклала долоню на холодний камінь між ними — долонею догори, відкрита й беззахисна.

Велес дивився на її руку довго, не ворушачись. А потім повільно, дуже обережно накрив її своїми пальцями. Холодними. Шрамованими. Абсолютно живими.

Густе тепло спалахнуло миттєво. Нитка між ними натягнулася до межі. Сліди на зап’ясті відповіли яскравим золотавим спалахом. Але цього разу світ навколо не посипався на порох. Він лише легко затремтів — як прозора поверхня води, у яку кинули дрібний камінчик.

— Ось так, — тихо прошепотів Велес. — Без масок. Я тримаю твою руку й відчуваю, як уламок у твоєму тілі радіє. А голод… прадавній голод на мить замовкає. Бо отримує те, чого прагнув більше за все світло. Бути побаченим.

Оленка міцніше стиснула його пальці.