Розділ 25. Сон, який більше не сон

Оленка заснула не одразу.

Вона довго лежала на спині, незмипно дивлячись у темну стелю, і слухала, як під шкірою тихо, але вперто тягнеться та сама невидима нитка. Іноді вона трохи слабшала — ніби він відходив глибше в скелі. Іноді ставала тугішою, майже болісною. Сліди на зап'ясті жевріли рівним, тліючим теплом. Амулет під подушкою здавався гарячим камінчиком.

Вона чесно намагалася думати про щось просте й побутове. Про запаси дров. Про воду. Про те, що світ навколо сиплеться на порох, а вона досі не знає, як це зупинити. Але думки все одно вперто поверталися до нього. До їхньої спільної, дивно затишної тиші. До його болю, який раптом став таким видимим. До того, як він прошепотів: «Дякую, що побачила».

Коли сон нарешті здолав її, він прийшов несподівано різко. Як падіння в безодню.

Оленка лишень кліпнула — і вже стояла не в холодній колибі.

Вона опинилася на тій самій чорній скелі з минулих жахливих видінь. Але цього разу небо над головою не палахкотіло багрянцем і не тріскалося на шматки. Воно було глибоким, бездонним, темно-синім, з рідкими й чистими зірками. Унизу не горіли криваві багаття. Долина випросталася темна й спокійна. А вітер пах мокрим камінням та свіжою хвоєю — без жодної примесі іржі чи перепаленого металу.

А він стояв за кілька кроків від неї.

Без важкого обладунку.

Оленка вперше бачила його таким. У звичайній темній сорочці з суконного полотна з засуканими рукавами, у грубих штанях, заправлених у Чоботи. Глибокі шрами на передпліччях та шиї вимальовувалися чітко, без залізничних заслонів. Волосся здавалося трохи довшим і м'якшим, ніж вона звикла бачити. Очі — все ті ж, кольору затопленої лісової трави, але в цьому дивному місці вони виглядали живими, людськими.

— Ти прийшла, — мовив він тихо. Голос звучав зовсім інакше. Без звірячого хрипу люті. Без кам’яної, сухими пластами запеклої втоми. Просто низький, спокійний людський голос.

Оленка обережно зробила крок уперед. Земля під босими ногами відчувалася твердою й теплою. Вітер чіпав обличчя. Усе довкола було занадто реальним для звичайного марева.

— Це сон?

— І так, і ні. — Він ледь помітно знизав широкими плечима. — Уламок у твоїй руці тягне. А я… я вже не завжди можу втримати ці важкі двері зачиненими, коли ти спиш. Сьогодні — особливо.

Він не підходив ближче. Просто стояв і дихав. Оленка виразно відчувала нитку між ними — коротку, тугу, нагріту. Сліди на руці в цьому просторі не світилися. Вони здавалися звичайними затягнутими шрамами.

— Чому ти без заліза? — тихо спитала вона.

Велес опустив погляд на свої відкриті руки.

— Бо тут воно мені непотрібне. Тут я ще можу бути… меншим. Не неситим голодом. Не виснаженою межею. Просто тим, хто ще пам’ятає, яким був до того, як його зреклися.

Він зробив один повільний крок. Потім ще один. Зупинився на відстані простягнутої руки. Вона не відступила. Вітер кинув їй на обличчя пасмо волосся, і вона спокійно заправила його за вухо, не відводячи погляду від його очей.

— Після минулої ночі, — мовив він ще тихіше, — це тяжіння стало майже нестерпним. Я відчуваю тебе навіть тоді, коли відвертаюся. Ти чуєш мій давній біль. А я чую… твій страх. І те, що росте під ним.

Оленка важко ковтнула. Горло здавлювало сирості.

— Не треба. Не кажи цього.

— Чому? — Він злегка нахилив голову. — Ми з тобою зайшли надто глибоко, щоб грати в хованки. Ти бачила, як мене забули. Я сидів у твоїй колибі й дозволив тобі це побачити. А зараз ти стоїш тут, і нитка між нами коротша за подих.

Він повільно, без погрози простягнув руку. Не торкаючись. Тримаючи відкриту долоню в повітрі.

— Можна?

Оленка дивилася на його рукавицю без заліза. Велику, побиту негодою, живою. Серце стукало так гучно, що здавалося — луна йде по всьому сну.

Вона повільно простягнула свою долоню.

Пальці торкнулися пальців.

Тепло було негайним. Не пекло, як від слідів. Не холонуло, як від обладунку. Звичайне людське тепло шкіри. Оленка рвучко вдихнула повітря. Велес на мить заплющив очі, ніби цей простий дотик коштував йому величезних зусиль.

Вони стояли серед вітру й зірок — долоня в долоні — і знівечений світ довкола раптом здався абсолютно цілим.

— Я боюся, — тихо зізналася вона. — Не тебе. Того, що станеться, коли нитка скоротиться остаточно.

— Я теж, — відгукнувся він. — Голод нікуди не зник. Він просто причаївся. Дивиться на тебе. І я не знаю, скільки ще зможу його тримати.

Він обережно провів великим пальцем по її зап’ястю. Тут шкіра була гладенькою, але тепло розлилося точно так само, як від її справжньої рани.

— У цьому сні я можу говорити відверто, — мовив він. — Послухай. Ти стала єдиною, хто побачив мене справжнім. І це робить тебе найкрихкішою істотою у моєму світі. Бо через тебе я знову хочу бути чимось більшим, ніж просто лютим голодом. А голод такого не прощає.

Оленка сильніше стиснула його пальці.

— То чому ти приходиш?

Велес розплющив очі. У них плескалося щось дико вразливе.

— Бо не можу інакше. Після того, як ти подивилася на мене… порожнеча стала надто гучною. А ти її заповнюєш.

Він повільно відняв руку. Холод одразу заступив місце тепла. Оленка несвідомо стиснула кулак, намагаючись утримати це відчуття.

— Сон скоро розтане, — сказав він. — Ти прокинешся. Я повернуся в гори. А нитка лишиться. Щільніша й коротша, ніж була вчора.

Оленка хотіла відповісти, але чорна скеля під ногами вже розмивалася туманом. Зірки блякли. Запах хвови зникав.

Останнє, що вона запам’ятала — його очі. Втомлені, уважні й уже зовсім рідні.

Вона різко розплющила очі в суцільній темряві колиби.

Дихання перехоплювало. Серце калатало в ребра. Сліди на зап'ясті палали — не болем, а жадібним, живим жаром. Амулет під подушкою був гарячим, наче його щойно вийняли з вогню.

Оленка сіла й міцно притиснула долоню до грудей.

Сон скінчився. Але відчуття його сухих пальців на її зап'ясті нікуди не зникло. І нитка під шкірою стала коротшою, ніж будь-коли.