Розділ 24. Він поруч, навіть коли його немає

Четвертий день почався з дивного, липкого відчуття, від якого Оленка так і не змогла відтертися.

Вона розплющила очі ще задовго до перших проблісків світанку. У колибі панувала густа, непроглядна темрява. Тіні по кутках лежали спокійно, ненарушно. Повітря знову пахло гострим металом, перепаленим деревом і давньою сирістю. Але під шкірою, саме там, де запеклими рубецями горіли старі сліди, щось невидиме й натягнуте владно тягнуло вперед. Не болем, від якого темніє в очах. І навіть не гарячим жаром. Це було тяжінням — тугим, виснажливим, ніби з її зап’ястя крізь темряву пролягла тонка, міцна нитка кудись далеко в гору, і хтось на іншому кінці тримав її, не випускаючи з пальців.

Він був десь зовсім поруч.

Не за тонкими дверима на ґанку. Не на кам’яному карнизі над дахом. Просто… близько. Достатньо для того, щоб вона відчувала тупу, важку присутність стороннього тіла навіть зараз, коли довкола не було нічого, крім занімілої гірської тиші.

Оленка повільно сіла на причілку. Звично зубами розмотала просочену травами пов’язку. Сліди в сутінках світилися рівним, напрочуд лагідним відтінком бурштину. Коли вона легенько торкнулася їх пучкою пальця, густе тепло миттєво розлилося вище — до ліктя, суглобів, плеча. І разом із тим теплом прийшло абсолютно чітке знання: він не спить. Він стоїть десь серед похиленого каміння, дихає туманом і так само виразно відчуває цю розпечену нитку між ними.

Вона різко, майже з гнівом затягнула вузол на руці.

— Досить, — прошепотіла Оленка в глуху порожнечу. — Сам казав, що вдень тобі важче триматися. Тож іди геть. Будь далеко.

Відповіді не було. Лише туге тяжіння під шкірою стало трохи виразнішим, ніби той, хто стояв на іншому кінці, почув її застереження й навмисне не відступив ані на крок.

Вона вмилася крижаною водою, одяглася, засунула за пазуху важкий амулет. Метал у долоні зігрівся майже миттєво. Вона вийшла з колиби.

Сіре, сухе світло вже розлилося по полонині. Небо знову висіло низько, візьмеш колір темно-рудої іржі. Випалена трава під ногами почорніла ще дужче. У деяких місцях суха земля розійшлася тонкими чорними тріщинами, дивовижно схожими на ті візерунки, що лишилися на її власному зап’ясті. Оленка присіла навпочіпки, обережно торкнулася однієї з таких щілин. Камінь під пальцями був абсолютно мертвим. Світ під ногами повільно втрачав щось невидиме й важливе, розвалюючись на шматки.

Вона підвелася й пішла не вгору до скель. Пішла вздовж похилого схилу, туди, де між вивернутим корінням ще можна було випорпати сухий сухостій і знайти воду, яка не пахла залізом. Треба було тримати себе в руках. Змусити себе їсти, робити звичні хатні справи, не сидіти й не слухати, як нитка під шкірою безупинно тягнеться вгору.

Але навіть коли вона ломала сухі гілки ялівцю, це відчуття нікуди не зникало. Воно безшумно йшло за нею кроком у крок. Іноді трішки слабшало — ніби він відходив глибше в хащі. Іноді ставало гострішим — ніби він наближався до межі лісу. Оленка кілька разів рвучко зупинялася, оберталася довкола. Нікого. Лише похмурі смереки й мовчазне сіре небо.

Ближче до полудня вона виснажено сіла на плаский камінь і дістала з-під свити амулет.

— Якщо ти мене чуєш, — тихо сказала вона в порожній вітер, — то знай: я не кличу тебе. Я просто… відчуваю. І цього вже занадто багато для мене.

Тяжіння під шкірою відповіло коротким, сильним поштовхом. Ніби той, хто тримав нитку, різко смикнув її на себе. Оленка аж стиснула зуби від несподіванки. Сліди під пов'язкою спалахнули яскравіше.

Вона сховала амулет і підвелася різкіше, ніж збиралася.

Треба було зайняти чимось руки й голову. Повернувшись до колиби, витягла скриньку з-під коріння яблуні, ще раз розгорнула пожовклий пергамент. Дідівські слова вона вже давно знала напам’ять: якір, ціна, неминучий вибір. Але зараз усі ці попередження здавалися розмитими й недостатніми. Правда про те, ким він був, уже глибоко застрягла в ній. Його біль — теж. А це нове відчуття фізичної близькості вимагало чогось зовсім іншого. Чогось, чому вона ще не мала назви.

Після полудня небо над полониною налилося темрявою. Чорні тріщини на сухій землі поповзли далі. Оленка стояла на порозі й дивилася, як одна з них повільно, майже непомітно подовжується в бік хащів. Світ продовжував сипатися на порох. Навіть сьогодні. Навіть після тієї довгої спільної тиші.

І все одно натягнута нитка під шкірою не зникала.

Ближче до вечора вона більше не витримала цієї невизначеності.

Взяла ліщинуватий палицю й вийшла нагору. Пішла повільно, майже проти власної волі. Ноги самі несли туди, де відчуття присутності було найсильнішим. Сліди горіли все яскравіше з кожним зробленим кроком. Повітря ставало важким, густим, залізистим.

Вона знайшла його на вузькому кам'яному виступі прямо над чорним розломом.

Він стояв спиною до неї, нерухомо вдивляючись у прірву. Без каптура. Пронизливий вітер куйовдив його темне волосся. Сталевий обладунок здавався важчим і темнішим, ніж уночі. Коли Оленка зупинилася за десять кроків, він озивався першим, навіть не обертаючись.

— Ти відчуваєш мене, — сказав він глухо, і звук його голосу потонув у вітрі. — Навіть коли я мовчу. Навіть коли змушую себе стояти на відстані.

— Так. — Голос Оленки зірвався на хрип. — Це як нитка. Вона тягне. Постійно, без зупину.

Він повільно обернувся. Очі в сірому передвечірньому світлі виглядали майже прозорими, водянистими. Втома в них була глибшою й небезпечнішою, ніж раніше.

— Це уламок у тобі, — мовив він, роблячи один повільний крок у її бік. — Він прагне з’єднатися з цілим. А я… я вже не завжди маю сили цьому протистояти. — Його присутність накотилася на неї знайомою хвилею крижаного холоду й несподіваного тепла. — Після минулої ночі стало гірше. Біль став спільним. І це тяжіння — теж.

Оленка змусила себе не відступати. Серце калатало десь у самому горлі.

— Тоді йди далі. Зроби так, щоб я перестала це відчувати.

Велес гірко, безрадісно хмикнув.