Розділ 22. Не минуле

Вони знайшли його сестру лише наступного дня, під вечір.

Щоб знайти бодай якийсь слід, довелося ризикнути й повернутися з безпечних хащів ближче до околиць міста. Михайлик ішов між ними, нестерпно міцно тримаючись за руку Оленки — малий боявся, що варто йому послабити пальці, як отруйна сірість знову висмикне його з реальності. Нечисленні перехожі на крайніх вулицях дивилися на них насторожено й з остеріганням: чутки про вчорашнє дике полювання біля школи вже розійшлися містом. Люди не наважувалися підходити близько. Хтось злякано хрестився їм услід, хтось негайно відвертався й зачиняв віконниці.

Сестру звали Настею. Це була жінка років тридцяти п’яти — худорлява, виснажена важкою працею, з передчасною сивиною, що срібними пасмами проступала на скронях. Вона саме розвішувала біле вимите шматоччям шматоччям на мотузках у невеликому, тихому дворику, коли троє втікачів зайшли крізь хвіртку.

Спочатку жінка просто завмерла з мокрою сорочкою в руках. Потім повільно, дуже повільно опустила тремтячі руки вздовж тіла. Її вицвілий, змучений погляд зупинився на малому босому хлопчикові.

— …Михайлику? — її голос моментально зірвався на високий, беззахисний хрип.

Хлопчик зробив один маленький, нерішучий крок уперед. Його пальці повільно вислизнули з долоні Оленки.

— Насте?.. Це ти, сестро?

Настя перебігла через увесь двір майже нетямлячи себе від шоку. Вона важко впала на коліна прямо в сиру багнюку під мотузками й обійняла хлопчика так дико й сильно, ніби хотіла фізично втиснути його назад у ті давні, щасливі роки, коли він раптово зник. Вона плакала беззвучно, страшними риданнями, втикаючись змарнілим обличчям у його світле, брудне волосся. Михайлик спочатку стояв нерухомо, мов кам'яна статуетка. А потім обережно, ніби боячись зламати її, обняв її у відповідь своїми худенькими рученятами. Дорослі, покручені роботою руки жінки на дитячих крихких плечах виглядали лячно й неприродно.

Оленка мовчки стояла осторонь біля паркану, відчуваючи, як сльози підступають до очей. Велес замер за її спиною, пильно охороняючи вулицю.

— Мами вже немає… — тихо, крізь важкі сльози промовила Настя, все ще не випускаючи брата зі своїх обіймів. — І батька немає… Вони померли від туги, Михайлику. Вони шукали тебе всюди. Я залишилася зовсім сама. Я шукала тебе… Боже мій, я шукала тебе вісімнадцять років! А ти… ти такий самий. Ти зовсім не змінився. Ти той самий мій маленький брат…

Михайлик нічого не відповідав. Він лише мовчки тримався за її стару вишиту сорочку своїми маленькими пальчиками й дивився в землю.

Пізніше, коли Настя нарешті завела їх до своєї скромної хати, нагодувала гарячим кулешем і вийшла на подвір’я, щоб трохи заспокоїтися й набрати води з криниці, Оленка виснажено сіла на дерев'яну лаву біля вікна. Велес мовчки притулився плечем до масивного дубового одвірка.

— Він повернувся… — тихо, майже з болем мовила дівчина, розглядаючи свій збитий взуттям носок. — Але він повернувся зовсім не до того життя, яке пам’ятав і чекав. Його батьків більше немає в живих. Його маленька сестра стала дорослою, сивою жінкою. А він сам… він залишився дитиною, якій ніколи не судилося стати вісімнадцятирічним юнаком по-справжньому.

Велес довго мовчав, дивлячись у темний куток хати. Потім коротко й вагомо кивнув.

— Це і є те найтяжче правило Межі, якого я так боявся тебе вчити, Оленко. Повернути людину з «між» — це не означає повернути їй її втрачене минуле. Час там, за Межею, не чекає нікого. І ті, хто залишаються з цього боку життя, теж не можуть чекати вічно. Ти даєш витягнутим людям шанс жити далі в реальному світі. Але ти не маєш сили повернути їм те, що вже зжерла темрява.

Оленка опустила очі й подивилася на свої долоні. Прадавні сліди на її шкірі зараз палали спокійним, лагідним і майже невинним світлом.

— Значить… кожен, кого я з боєм витягну звідти, просто отримає новий, дорослий біль замість старого дитячого жаху?

— Так, — Велес відступив від одвірка й підійшов ближче до неї. Він не торкнувся її, але став поруч, закриваючи собою від вікна. — Але це все одно в тисячі разів краще, ніж нескінченна, холодна сірість Межі. Ти сьогодні врятувала його душу. І Михайлик це знає. І його сестра буде дякувати тобі до кінця своїх днів.

З сусідньої кімнати долинув тихий, тонкий голосок хлопчика. Він щось тихо й захоплено розповідав сестрі про якісь дитячі іграшки. Настя відповідала йому через тихі сльози, але її голос уже звучав значно спокійніше й тепліше.

Оленка повільно заплющила втомлені очі, відчуваючи, як важкий тягар лягає на її плечі.

— Скільки їх ще там?.. Таких застряглих і забутих, як він?

— Дуже багато, — чесно й без прикрас відповів Велес. — І повір мені, Мара ні за що не дозволить тобі забрати наступних так легко. Вона вважає їх своєю власністю.

Він ще навіть не встиг договорити свої слова, коли шибка вікна поруч із Оленкою раптом з тріском запітніла ззовні від морозного подиху. На каламутному склі, чийсь невидимий тонкий палець почав повільно, виводити викручені літери — вони з'являлися з того боку шибки, де не було жодної живої душі:

«Він був лише першою моєю іграшкою. Далі буде набагато цікавіше».

І під цими словами проступив виразний підпис — зроблений точнісінько таким самим розмашистим почерком, яким сама Оленка колись у дитинстві підписувала своє ім’я на першій сторінці дідівського старого зошита.