Розділ 21. Повернення

Оленка не дозволила чорноті забрати дитину вдруге.

Ще в ту жахливу мить, коли босі ніжки Михайлика почали швидко розчинятися в отруйній пітьмі, дівчина рвонула свою прадавню силу вперед — грубо, відчайдушно, без жодного розрахунку, зовсім не шкодуючи власних сил і тіла. Прадавні сліди на її лівому зап'ясті вибухнули сліпучим біло-золотим сяйвом, що розрізало вечірні сутінки, мов блискавка. Велес встиг лише підхопити її під спину, коли в дівчини від нелюдської напруги підкосилися коліна. Гаряча золота нитка з гучним тріском ударила просто в те місце між моховитим камінням, де щойно стояв хлопчик, і зсередини розірвала сіру бездонну прірву.

Вони з гучним стуком упали на холодну цвинтарну траву втрьох.

Михайлик заходився важким, надривним кашлем, випльовуючи чорний попіл. Він був живий. Босий. Виснажений. Усе ще з виглядом малолітнього десятирічного хлопчика. Але його очі вже стали зовсім іншими — ширшими, дико наляканими, але нарешті живими по-справжньому. Вона відчула, як малий чіпляється за рукав її сорочки так сильно, що від його крихітних пальців на шкірі залишалися сині відбитки.

— Не відпускай мене… прошу, не відпускай! — хрипів він, задихаючись і ковтаючи сльози. — Вона знову тягнула… Дуже сильно тягнула туди, вглиб! Вона казала, що ти все одно мене не врятуєш… Що моєї мами вже давно немає в живому світі…

— Тиша, малий, тиша… — м’яко сказала Оленка, хоча сама через нестерпну втому й шум у вухах ледь чула власний голос. Вона тремтячими руками пригорнула його до себе. — Ти вже тут. Ти з нами. Дихай, просто дихай.

Велес миттєво опустився на коліна, швидко й професійно оглянув хлопчика, а потім сторожко озирнувся довкола. Липка, похмура темрява навколо цвинтаря швидко згущувалася, згортаючись у важкі, отруйні клуби. Часу на перепочинок у них майже не залишалося.

— Треба негайно йти. Зараз же, — його голос звучав мов сталевий клинок. — Вона подарувала нам лише кілька хвилин поблажки. Якщо вона збереться з силами, ми звідси вже не вийдемо.

Вони підхопили Михайлика під руки й майже бігом повели його між похиленими від часу кам'яними хрестами. Хлопчик спотикався об коріння дерев, плутався у власній занадто довгій сорочці, але біг із останніх сил. Він кілька разів злякано озирався через плече, ніби й досі чув тихий, закличний голос, що кликав його з-під землі. Лише коли вони добралися до низького, напівзруйнованого кам’яного склепу на самому краю цвинтаря й із зусиллям зачинили за собою важкі, іржаві залізні двері, Оленка дозволила собі безсилля й тяжко видихнула.

Усередині склепу пахло залежаною вологістю, старим пилом і висохлим цвітом. Велес кресалом запалив коротку воскову свічку, яку знайшов у кишені. Рвані, довгі тіні одразу затанцювали по холодних кам'яних стінах.

Михайлик сидів у кутку на сухому листі, міцно обхопивши руками свої худі коліна. Він довго мовчав, розглядаючи вогник свічки. Потім тихо, майже по-дорослому спитав:

— Який зараз насправді рік?

Велес повільно й чітко назвав число. Хлопчик заплющив очі. Його губи беззвучно ворушилися — він рахував. А коли він знову відкрив очі, в них застиг вже зовсім інший вираз — не дитячий, а набагато доросліший, порожній і безмежно втомлений.

— Вісімнадцять років… — прошепотів він, і його голос здригнувся. — Мамі мало б бути вже за шістдесят… Вона чекала мене кожного дня, я знаю. Вона щовечора виходила на ганок і кликала мене вечеряти. Я це пам'ятаю… А тепер її немає.

Він не договорив. Просто низько опустив голову на коліна й тихо, беззвучно затремтів усім тілом. Оленка обережно сіла поруч із ним на холодну плиту. Вона не намагалася обіймати його чи казати порожні заспокійливі слова. Вона просто була поруч, ділячись власним теплом.

— Ми знайдемо твою родину, — сказала вона, і в її голосі прозвучала залізна непохитність. — Я обіцяю тобі, Михайлику. Ми шукатимемо.

Хлопчик повільно, негативно похитав головою, не піднімаючи обличчя.

— У мене була старша сестра… Настя. У мене була тільки вона й мама. Вона завжди носила мене на спині, коли я втомлювався. Вона вчила мене збирати суниці… Якщо хтось із мого минулого життя ще живий у цьому світі — то тільки вона.

Це ім’я вдарило Оленку, мов струм. Вона гарячково переглянулася з Велесом. Похмурий вартівник коротко й ствердно кивнув: ми знайдемо її, чого б це нам не коштувало.

Але за товстими залізними дверима склепу вже виразно чулося, як хтось повільно, знущально й навмисно довго проводить довгими гострими нігтями по кам’яній кладці. І наспівує сухим, тихим голосом, точнісінько схожим на власний голос Оленки, давню дитячу колискову: «Ой ходить сон коло вікон…»