Розділ 20. Хлопчик, якому вісімнадцять

Вони більше не ризикували повертатися на гомінкі вулиці міста.

Вони пішли в обхід, просуваючись уздовж низького кам’яного муру, що оточував старий, напівпокинутий міський цвинтар. Тут панувала глибока тиша. Менше чужих очей, менше загрози. Велес ішов уже трохи рівніше й упевненіше, хоча потворна сіра пляма на його зап’ясті так і не сходила, нагадуючи про отруту Тіні. Оленка ж майже фізично відчувала чужий, пильний погляд між власними лопатками — Мара не відступала від них ні на крок, йдучи слідом.

Біля дальнього кінця цвинтаря, де під розлогими ялинами стояли найстаріші, вкриті мохом кам'яні хрести, Оленка раптом зупинилася як укопана.

Сліди на її руці нестримно тягнули її вниз. Не туди, за Межу в сірість, а просто сюди — до вогкої землі біля одного з великих надгробків. Вона повільно присіла на коліна. Жорстка цвинтарна трава тут була дивно прим’ята. І між сірим камінням ледь помітно пульсувало тонке золотаве павутиння світла — ніби хтось зовсім недавно відкривав тут крихітний, але справжній прохід.

— Тут хтось вийшов… — тихо, майже безвучно мовила вона. — Недавно. Буквально кілька хвилин тому.

Велес важко нахилився поруч із нею. Він обережно провів пальцями в повітрі над землею, не торкаючись моху.

— Дуже слабкий світлий слід. Дитячий… Або дуже старий, але у зворотному сенсі.

Вони ще не встигли піднятися на ноги, коли з-за великого потемнілого кам’яного хреста повільно вийшов хлопчик.

На вигляд йому було років десять, не більше. Худий, виснажений, вбраний у занадто велику для нього полотняну сорочку, босий. Його світле волосся було заплутаним і брудним. Але очі… очі були великими, глибокими й надто спокійними для такої малої дитини. Він дивився на озброєних чужинців абсолютно без страху. Лише з тихим, глибоким, майже віковим інтересом.

— Ви обоє світитеся, — промовив хлопчик просто й спокійно. — Особливо ти, дівчинко. Я бачив таке сяйво лише один-єдиний раз у житті. Дуже давно. Тоді, коли мене забрали з дому.

Оленка повільно підвелася з колін, тамуючи подих.

— Як тебе звати, малий?

— Михайлик… — хлопчик злегка схилив голову набік. — Або вже ні. Я насправді не певен. Там, у тому сірому полі, всі імена швидко плутаються й забуваються. Скажіть… а скільки я там був?

Велес відповів замість неї. Його голос був підкреслено обережним і м'яким.

— Скажи нам, малий, який зараз рік пам'ятаєш ти?

Хлопчик без вагань назвав дату. Велес коротко, але важко переглянувся з Оленкою. Різниця між тим роком і сьогоднішнім днем становила рівно вісімнадцять років.

— Тобі зараз має бути близько двадцяти восьми років, Михайлику, — тихо й сумно мовив Велес. — Але ти виглядаєш так, ніби тобі й досі десять.

Михайлик байдуже знизав худенькими плечима. Ніби ця страшна правда його зовсім не обходила.

— Там час іде зовсім інакше. Або не йде взагалі. Я добре пам’ятаю свою маму. Вона дуже голосно кричала, коли мене тягли. А потім довгий час було просто сіро й тихо. А потім я просто… стояв і чекав. Поки не побачив маленьке, слабке світло десь тут, унизу. Я пішов на це світло, зробив крок — і вийшов сюди. Серед цих давніх хрестів.

Він підняв свої величезні очі на Оленку. У них раптом спалахнув дитячий, чистий, майже благальний блиск.

— Ти відведеш мене назад до мами? До моєї справжньої мами? Не туди, у сірість…

Оленка відчула, як важкий клубок стискає їй горло, не даючи дихати. Вона знову присіла на траву, щоб опинитися з ним на одному рівні.

— Я зроблю все можливе, Михайлику… присягаюся. Але спочатку нам усім треба знайти безпечне сховище. Тут нас шукають. І це не лише злі люди з міста.

Михайлик мовчки кивнув. Потім раптом простягнув свою тонку, брудну ручку й дуже обережно торкнувся сяючих знаків на її зап'ясті. Золотаве світло миттєво відповіло м'яким, лагідним теплом. Хлопчик слабко, здивовано посміхнувся.

— Ти зовсім інша… — прошепотів він із захопленням. — Не така, як та жінка. Вона теж світиться. Але її світло… воно промерзле й холодне. Воно лише забирає й випиває. А твоє світло… воно ніби кличе мене додому.

Він ще навіть не встиг прибрати руку від її шкіри, коли земля просто під його босими ногами раптом моторошно потемніла. Чорна, отруйна пляма розповзлася травником швидко й нестримно, мов чорнило у воді. Михайлик широко розплющив очі від раптового болю.

— Вона знайшла мене… — тихо й беззахисно мовив він. — Вона знову мене знайшла.
​Оленка в дикому розпачі рвонулася до нього. Велес також вихопив меч. Але чорнота вже піднімалася тонкими, густими паростками по дитячих ногах, затягуючи його вниз. Хлопчик навіть не закричав. Він лише дивився на Оленку своїм останнім, абсолютно спокійним і заборгованим поглядом.
​— Не дай їй забрати інших… — прошепотів він наостанок. — Благаю тебе, дівчинко.
​І наступної ж миті чорнота з глухим хлюпотом стягнулася в одну точку й повністю зникла. Разом із дитиною.
​На прим'ятій цвинтарній траві залишився лише маленький, брудний босий відбиток дитячої ноги.
І тонкий, ледь чутний дитячий голосок, що лунав уже з нізвідки, з самої порожнечі:
​«Вона дуже, дуже сердиться, що ти торкнулася мене…»