Розділ 19. Коли сила не слухається

Чорна тінь на вологій підлозі льоху ворухнулася, ніби ожила мертва отруйна змія.

Вона повільно потягнулася довгими, неприродно викривленими тонкими пальцями просто до ноги Оленки. Крижаний холод ударив у шкіру одразу — різкий, липкий, проникливий, ніби хтось із силою притиснув до оголеного тіла мокрий, промерзлий попіл із згарища. Оленка різко відсахнулася, збиваючи подих, але в тісному, затопленому темрявою льосі відступати було нікуди — позаду була лише кам'яна стіна.

Велес уже підняв руку. Темна, важка сила загартованого вартівника почала збиратися в його закованій у сталь долоні — але вона збиралася слабко, нерівно, із помітним, болісним зусиллям.

Він випустив її вперед, намагаючись відбити морок.

Але імпульс вийшов коротким, куцим і надто слабким. Чорна тінь лише на мить відсахнулася, розпливлася по вогкій землі густою кляксою й миттєво зібралася знову — тепер уже значно ближче до самого Велеса. Чоловік боляче сіпнувся, ніби отримав невидимий підлий удар у груди. Його праве коліно на мить важко підкосилося, а сталевий обладунок з глухим брязкотом ударився об каміння.

— Не можу… виявити силу повністю… — вицідив він крізь міцно стиснуті зуби, і на його лобі виступив рясний холодний піт. — Тут… тут її володіння, її отруєна територія. Моя прадавня сила просто… тоне в цьому мороці.

Зверху, над їхніми головами, важкий тупіт чобіт став нестерпно гучним. Перелякані й люті містяни вже шукали вхід до льоху. Хтось із силою бив важким прикладом або палицею в дерев’яні ляду. Дубові дошки тріщали й прогиналися, обсипаючи на втікачів суху землю.

Чорна тінь знову рвонулася вперед — цього разу прямо до відкритого горла Велеса. Він гарячково спробував відбити її рукою, але пальці у важкій рукавиці просто пройшли крізь чорноту, ніби крізь густий дим. Липкий морок миттєво обплутав його зап’ястя. Оленка з жахом побачила, як шкіра чоловіка під металевим щитком покрилася темними, сірувато-синіми жилками змертвіння.

Дівчина більше не вагалася й не розмірковувала.

Сліди на її лівій руці спалахнули так сліпучо й яро, що глухий льох на мить висвітився чистим біло-золотим сяйвом. Оленка не просто простягнула руку — вона з дикою люттю вдарила світлом. Не так, як раніше, навмання й незграбно, а цілеспрямовано. Зі щирої злості. Зі смертельного страху за життя Велеса. Золотавий, гарячий спалах урізався в чорну тінь і вщент розірвав її на шматки. Темрява дико завила — тонко, пронизливо, майже по-жіночому — і зі сичанням розсіялася по кутках.

Велес важко, із хрипом вдихнув повітря, ніби вирвався з-під води. Опустив тремтячу руку. І подивився на Оленку з низу до гори так, ніби бачив її вперше в житті.

— Ти… — почав він глухо.

— Потім будеш дивуватися! — гостро обірвала його дівчина. Серце в її грудях калатало мов божевільне. — Нам треба негайно вибиратися з цієї ями. Зараз же!

Вона міцно схопила його за лікоть і з силою потягнула до вузького, затягнутого павутинням лазу в глибині льоху — туди, де земля була прохолодною, сирою і пахла пліснявою та мохом. Велес більше не сперечався й не намагався командувати. Він ішов за нею — важко, накульгуючи, але слухняно. Уперше за весь їхній довгий шлях саме вона вела їх обох попереду.

Вони виповзли крізь непримітний отвір у низький, занедбаний провулок за три будинки від школи. Позаду вже лунали дикі крики: «Тут! Вони вилізли тут! Хватайте їх!» Оленка навіть не оберталася. Вона тягла Велеса вузькими заплутаними проходами, між похиленими парканами, через чиїсь закинуті городи. Знаки на зап'ясті все ще палахкотіли, видаючи кожен їхній крок яскравим сяйвом, але вона вже просто не мала сил і вміння їх загасити.

Лише коли вони знеможено впали в густі, колючі зарості тернику за останніми хатами міста, вона дозволила собі зупинитися й ковтнути повітря. Велес важко сперся спиною на товстий стовбур дикої яблуні. Його дихання було уривчастим і хрипким. На зап’ясті, де тінь встигла торкнутися його шкіри, залишилася потворна сіра пляма, схожа на опік від морозу.

— Твоя сила тут майже не працює, — тихо, але без докору мовила Оленка, витираючи піт з чола. — А моя… моя чомусь слухається мене краще, ніж дома в горах.

Велес повільно підняв на неї очі. У його сірому погляді більше не було ні зверхності, ні образи. Там застигло щось значно складніше й глибше — дивне полегшення та гірка, важка гордість одночасно.

— Значить, так воно й мало бути… — хрипко відповів він, важко дихаючи. — Ти захистила мене. Я… тепер завдячую тобі життям.

Оленка виснажено сіла поруч на холодну траву, все ще міцно тримаючи в пальцях дідівський ніж. Його лезо злегка тремтіло.

— Не завдячуй. Це дурниці. Просто наступного разу не намагайся закрити мене собою, коли сам ледве тримаєшся на ногах. Домовилися?

Він довго й уважно дивився в її палаючі очі. Потім повільно, але ствердно кивнув.

— Домовилися, дівчино.

А між густими гілками тернику, зовсім поруч із ними, знову пролунав її власний голос — тихий, соковитий і неймовірно задоволений:

«Ось так… Ось так набагато цікавіше. Продовжуймо цю гру».