​Розділ 18​. Полювання

​Вони не встигли відійти від напівзруйнованої школи навіть на кілька десятків кроків.
​Перший важкий камінь із глухим свистом упав просто біля ніг Оленки, вибивши з бруківки цокот і сніп іскор. Другий із гучним металевим брязкотом вдарив Велеса в плече — сталева бляха його давнього панцира витримала удар, але чоловік навіть не здригнувся.
​З-за рогу найближчої вулиці висипали місцеві жителі. Це не був величезний натовп, але їх було цілком достатньо, щоб перекрити вузький прохід. Насуплені чоловіки з важкими дерев'яними палицями, залізними вилами й один старий із заіржавілим рушничним стволом у тремтячих руках. Жінки трималися трохи позаду, але в їхніх очах палала суміш дикого, неконтрольованого жаху й сліпої люті.

— Ось вони! — несамовито закричав хтось із натовпу, вказуючи заскорузлим пальцем. — Знову ці кляті прокляті мітки! Знову прийшли за нашими залишками!
​Велес миттєво зробив крок уперед, заступаючи Оленку своєю кремезною постаттю. Вона виразно відчула, як його давня сила піднялася з глибини — нерівна, отруєна тріщинами, але все ще гостра й смертоносна, мов оголений лезо меча. Сама Оленка вже міцно стиснула в правиці дідівський ніж.
​— Ми прийшли не за вашими людьми! — голосно й чітко перебила крики Оленка, випроставши спину. — Ми шукаємо тих діточок, яких у вас забрали багато років тому! Ми хочемо їх витягнути!
​— Брешеш, відьмо! — верескнула жінка в темній хустці — та сама, що вранці хрестилася біля криниці. — Кожні кілька років до нашого бідного міста приходять такі, як ви! З палаючими знаками на руках і солодкими казками! А потім після вашого відходу знову хтось зникає! То діти, то молоді дівчата! А ви кажете «шукаємо»! Ви просто забираєте їх туди, у темряву!
​Ще один камінь свиснув у повітрі. Велес відбив його оголеною сталевою рукавицею з коротким сухоплеском.
​— Відійдіть назад, — мовив він низьким, рокочучим голосом, від якого, здавалося, затремтіло саме повітря між будинками. — Відійдіть, поки я ще тримаю свій меч у піхвах.
​Натовп на мить завагався, злякавшись його сталевої постаті. Хтось із жінок навіть зробив крок назад. Але молодий чоловік із важкими вилами, навпаки, виступив наперед. Його очі були налитими кров'ю, ніби він не спав уже тижнями.
​— Або ви підете звідси геть самі, — прошипів він, розбризкуючи слину, — або ми прямо зараз відведемо вас туди, де вам і місце! За місто, до старої покинутої шахти! Туди ми кидаємо таких проклятих, як ви! Щоб ви більше ніколи не світилися своїми мітками!
​Оленка відчула, як хвиля праведного гніву піднімається в ній разом із давньою силою. Золотаві сліди під пов'язкою спалахнули настільки яскраво, що сліпучі промені пробилися крізь тканину. Кілька чоловіків попереду з криком відсахнулися, закриваючи очі долонями.
​— Досить! — різко сказала Оленка, розрізаючи повітря голосом. — Ваших дітей немає в жодній шахті! Вони там, де панує холодна сірість! І їх забрали не ми! Їх по черзі забирає та істота, яка носить моє обличчя! Якщо ви зараз хочете битися зі мною — бийтеся! Але цим ви лише допоможете їй забрати останніх, хто у вас залишився!
​На вулиці на мить запанувала важка, мертва тиша. Холодний гірський вітер пронісся бруківкою, піднімаючи стовпи сірого пилу. І раптом у цьому курявищі Оленка помітила ледве вловимий рух — якийсь дивний, викривлений силует, що ковзав просто між заціпенілими містянами. Постать зупинилася прямо за спиною хлопця з вилами.
​Це була Мара.
​Тінь стояла серед живих людей, і ніхто з них її не помічав. Лише Оленка та Велес бачили її отруйне сяйво. Мара повільно, знущально нахилилася до самого вуха злісного хлопця й щось шепнула йому. Той рвучко випростався, його зіниці розширилися, а вираз обличчя став абсолютно божевільним. Він несамовито закричав:
​— Не слухайте її відьомські за замовляння! Вона дурить нам голови! Хватайте їх!
​Натовп, підхоплений чужим божевіллям, рвонув уперед.
​Велес різко, не розмірковуючи, штовхнув Оленку собі за спину. Вся сила, що ще залишалася в його важкому тілі, спалахнула коротким темним імпульсом — простір перед ними здригнувся, і перших нападників відкинуло назад, ніби їх ударило потужним ураганним поривом. Але цього вистачило лише на коротку секунду.
​— Біжи! — гаркнув Велес, вихоплюючи меч. — Ліворуч, у вузький провулок!
​Вони рвонули з місця. Градом летіло каміння, позаду лунали люті крики та прокльони. Оленка бігла, не відчуваючи ніг під собою, і відчувала, як магічна нитка між нею та Велесом натягується до межі, боляче печучи в грудях. Її знаки палахкотіли на повну силу, видаючи їхній шлях навіть у темряві.
​Вони вискочили у вузьку, смердючу щілину між двома глухими цегляними стінами. Велес різко вхопив її за руку й потягнув униз — туди, де земля просіла під старим парканом, відкриваючи лаз у напівтемний підвал чи льох. Вони важко впали на вогку земляну підлогу. Згори вже тупотіли десятки важких чобіт, чулися розлючені голоси.
​Оленка обома руками затиснула собі рот, намагаючись збити гарячкове дихання. Велес притиснувся спиною до вологої кам'яної стіни. У темряві його очі світилися тим самим суворим, холодним світлом вартівника.
​А потім, просто над їхніми головами, крізь струхлявілі дошки стелі, пролунав голос. М'який. Повний отруйної ніжності. І повністю, до останньої інтонації, її власний:
​«Нікуди не тікайте, мої хороші… Я ще не закінчила з вами грати».
​І крізь щілини в дерев'яному настилі на чорну земляну підлогу підвалу повільно лягла тонка, викривлена тінь у формі жіночої руки з палаючими знаками.