​Розділ 17​. Дівчинка у дзеркалі

​Вони увійшли до закинутої школи через напівзгнилий задній хід.
​Трухляві дерев’яні двері висіли лише на одній іржавій петлі й трималися, здавалося, на чесному слові та сухій павутині. Усередині приміщення пахло важким сухим пилом, мишачим послідом, задавненою пліснявою та старим, вихололим деревом. Вузький, довгий коридор тягнувся вглиб будівлі, з одного боку прорізаний високими вікнами з вибитими й затягнутими павутинням шибками. На напівлущених стінах усе ще висіли дитячі малюнки — вицвілі, обдерті по краях, вкриті сірою кіптявою. Будиночки з димарями. Яскраве сонце з променями-паличками. Щасливі сім’ї, що тримаються за руки. І жодної дати чи підпису, новішої за ту моторошну позначку, яку Велес читав на вхідній табличці.
​Оленка ступала ступенево й обережно, намагаючись не шуміти на струхлявілих мостинах. Знаки на її лівому зап’ясті світилися слабко, вихоплюючи з темного кутка то тріснутий уламок шкільної парти, то перекинуту лаву, то розсипані грифельні дошки. Велес тримався трохи позаду й збоку — більше не закриваючи її силою свого панцира, але застигши в повній готовності зреагувати на найменший шелест.
​У самому кінці похмурого коридору знайшлася невелика кімната — колишня умивальня або комірчина. Там висіло єдине уціліле в усій будівлі дзеркало.
​Велике, прямокутне, у тріснутій дерев’яній рамі з темного дуба, воно висіло над низьким кам’яним умивальником. Скло було каламутним, вкритим плямами вогкості, але все ще тримало в собі чітке відображення навколишнього мороку. Оленка мимоволі підійшла ближче, щоб у пульсуючому золотавому світлі власних знаків розгледіти власне обличчя — бліде, виснажене безсонною ніччю, з глибокими темними тінями під очима та пасмом темного волосся, що вибилося з коси.
​І раптом її відображення в склі моргнуло. Запізно. Поза ритмом її власного дихання.
​Оленка завмерла, припинивши дихати. У каламутній глибині дзеркала її риси повільно відступили назад, розчиняючись у темряві, ніби хтось інший зробив кілька кроків углиб скла. А на її місці з’явилося зовсім інше обличчя.

Дівчинка.
​На вигляд їй було років вісім. Худенька, з великими, сповненими застиглого жаху темними очима й білявим, кудлатим волоссям, заплетеним у дві нерівні, розплетені косички. Вона була вбрана в брудну, порвану на ліктях сукню й стояла абсолютно боса. Мала дивилася на Оленку з того боку каламутного склополотна так виразно, ніби між ними не було жодної перепони й вони стояли в одній закинутій кімнаті.
​— Ти прийшла… — тихо, ледь чутно мовила дівчинка. Її голос лунав приглушено й глухо, ніби проходив крізь товщу стоячої води чи глуху стіну. — Я чекала. Ти так яскраво світилася… і я чекала тут.
​Оленка відчула, як Велес за її спиною миттєво напружився, а його рука лягла на руків'я меча. Вона злегка підняла долоню, закликаючи його до мовчання й спокою.
​— Як тебе звати, маленька? — запитала Оленка якомога лагідніше й спокійніше, щоб не злякати крихку тінь.
​— Катруся… — дівчинка притулилася носом і худенькими лобиком до невидимого внутрішнього боку скла. — Я тут вже дуже давно. Усі наші діти тут, поруч. Але я сиджу ближче за інших. Бо я змалечку вміла дивитися в блискуче скло й бачити те, чого не бачать інші. А ти… ти дуже яскрава. Набагато яскравіша за ту, іншу жіночку.
​Оленка важко ковтнула слину, відчуваючи, як холодний підпір підступає до горла.
​— За ту… що схожа на мене?
​Катруся швидко й часто закивала, притискаючи до грудей тремтячі рученята.
​— Вона каже нам, що вона — добра. Вона каже, що скоро забере нас усіх у краще, тепле місце, де немає холоду й мовчання. Але ті діти, які йдуть за нею в глибину… вони більше ніколи не повертаються до дзеркал. Я не пішла з нею. Я дуже боюся її очей. А тепер ти тут. Скажи, ти можеш відкрити для мене справжні, живі двері?
​Оленка повільно піднесла свою ліву руку з палаючими знаками просто до холодного скла. Золотаве сяйво торкнулося прозорої поверхні, лишаючи на ній теплий відблиск. Дівчинка з того боку дзеркала випростала свої тонкі пальчики назустріч. На мить Оленці навіть здалося, що вона крізь матерію світів відчула крижаний, невагомий дотик дитячої долоні.
​— Я спробую, Катрусю… присягаюся, я спробую, — тихо мовила вона, і в її голосі забриніли сльози. — Але мені треба знати більше. Де ви всі ховаєтеся? Як саме вона вас тримає?
​Катруся раптом рвучко озирнулася через плече — туди, у непроглядну глибину дзеркального мороку, куди око Оленки не могло проникнути. Очі дитини розширилися від відчаю.
​— Вона йде… — прошепотіла дівчинка в дикому жаху. — Вона завжди чує, коли хтось занадто довго розмовляє зі світлом! — Мала швидко, гарячково прогертіла біля самого скла: — Не вір її обличчю! Що б вона не казала! І ніколи не залишайся біля дзеркал занадто довго. Вони тягнуть душу всередину…
​Зображення дівчинки сіпнулося й попливло. Скло на очах покрилося мереживом тонкого, крижаного інею. Постать Катрусі розчинилася в сірості, мов дим. У дзеркалі залишилося лише відображення самої Оленки — бліде, широкооке й перелякане.
​За спиною Велес тихо й похмуро промовив:
​— Вона вже поруч. Я відчуваю, як залізо на моїх грудях стискається від її присутності.
​Оленка повільно відступила від дзеркала на крок. Її серце калатало в грудях, мов спіймана пташка.
​— Діти все ще живі там, Велесе. Вони в «між». І вона збирає їх поступово, по одному. Через відображення. Через залишки світла.
​Велес похмуро кивнув. Його риси виглядали так, ніби були висічені з темного граніту.
​— Тоді нам треба йти з цієї пастки. Зараз же. Поки вона не використала це дзеркало як відкриті двері у наш бік.
​Вони рвучко розвернулися й швидко рушили коридором до виходу. Але коли Оленка на самому порозі будівлі обернулася востаннє, у каламутному склі далекого дзеркала знову хтось стояв.
​Це була вже не маленька дівчинка Катруся.
Там стояла висока жінка з її власним обличчям.
І вона повільно, майже лагідно й переможно махала Оленці рукою на прощання.