Розділ 16. Місто без дітей

Вони знайшли місцеву корчму ближче до центральної площі міста.

Це була темна, низька будівля з масивними дубовими балками та душним запахом дешевого пива, тютюнового диму, вогкості й смаженої цибулі. Людей усередині було небагато — лише кілька похмурих містян, які сиділи над напівпорожніми кухлями. Розмови в залі миттєво стихли, щойно Велес і Оленка переступили поріг.

Велес одразу вибрав стіл у найтемнішому кутку, прикриваючи Оленку спиною. Дівчина сіла так, щоб одночасно тримати під контролем і масивні вхідні двері, і єдине засноване павутинням вікно.

Корчмар підійшов до них неохоче. Це був кремезний, товстий чоловік із червоним від постійної випивки обличчям і маленькими, хитрими очима. Він мовчки поставив перед ними два важкі глиняні кухлі, навіть не запитавши замовлення, і вже повертався, щоб піти, коли Оленка тихо, але чітко мовила:

— Ми шукаємо дітей цього міста. Куди вони всі поділися?

Чоловік миттєво завмер, ніби його проткнули голкою. Він повільно повертався назад, і його погляд спочатку впав на її зап’ястя, а потім піднявся до суворого обличчя Велеса. Його червоні щоки на очах посіріли.

— Не треба про це питати, панночко, — буркнув він глухо, озираючись на нечисленних відвідувачів. — Особливо вам. З такими… знаками під рукавом. Діти зникли. Усі до єдиного. За одну-єдину ніч. Це сталося багато років тому. Хтось у місті казав — моровиця. Хтось — що це лісовий морок. А хтось… — він важко ковтнув слину, — каже, що їх по черзі забрали ті, хто ходить між світами. І відтоді в нас більше ніхто не народжується. А якщо хтось і з'явиться на світ — зникає на третій день. Ми вже звикли так жити. Не чіпайте це прокляття, чужинці.

Він рвучко розвернувся й швидко пішов до стійки, нервово витираючи руки брудним фартухом. Розмови в залі так і не відновилися — нечисленні гості дивилися на них краєм ока, повні прихованого жаху й неприязні.

Велес обхопив глиняний кухоль довгими пальцями, але так і не зробив жодного ковтка.

— Це її робота, — тихо промовив він, нахилившись до Оленки. — Або тих прадавніх хранителів, які були до неї. Місто без дітей — неймовірно зручне місце для таких, як вона. Тут немає зайвих шумних голосів. Немає молоді, яка виросте, набереться сил і почне ставити непотрібні питання. Лише зламані дорослі, які вже повністю змирилися зі своєю долею.

Оленка дивилася крізь брудне скло вікна на порожню, мертву вулицю. На затягнуту мулом іграшку, що валялася в багнюці біля паркану — маленького дерев’яного коника, вицвілого від дощів і часу.

— Якщо діти зникли тут багато років тому… — прошепотіла вона з болем, — то вони все ще можуть блукати в тій сірості? Або вже остаточно стали частиною того, чим годується Мара…

Велес повільно, важко кивнув.

— І якщо ми почнемо шукати їх тут, вона дізнається про це швидше, ніж ми зробимо перший крок. Сліди її сили скрізь у цьому місті. Я відчуваю це. Вона просочила собою кожне каміння.

Оленка міцно стиснула пальці навколо свого кухля. Золотаві сліди на зап'ясті відповіли коротким, але гарячим спалахом тепла, випалюючи відчай.

— Тоді будемо шукати обережно. Почнемо зі школи. Там мали б лишитися хоч якісь записи, зошити чи імена тих, кого забрали першими.

Вони вийшли з корчми, так і не доторкнувшись до напоїв. Вулиця зустріла їх низьким, важким олов'яним небом. Набухаючий вітер приніс із гір запах соснового диму й того самого солодкувато-гнилого смороду старого згарища — ледь відчутного, але вже занадто знайомого.

Біля ґанку порожньої школи Оленка раптом зупинилася як укопана. Просто на струхлявілому порозі лежала маленька ганчір’яна лялька. Вона була дивно чистою, майже новою, вбраною в кольорові клаптики. Ніби хтось поклав її сюди буквально кілька хвилин тому.

Дівчина мимоволі нахилилася, щоб підняти її.

Лялька раптом рвучко повернула голову в її бік. Сама.

І тоненьким, пронизливим дитячим голоском, що лунав ніби з самого нутра ганчір'я, виразно прошепотіла:

«Вона вже знає, що ви тут… І вона дуже рада гостей».

Оленка з жахом відсахнулася, скрикнувши. Велес у частку секунди опинився між нею та ґанком, вихопивши оголений меч, але лялька вже знову перетворилася на звичайну шматину — нерухому, з порожніми, пришитими ґудзиками замість очей.

А з темного, вибитого вікна другого поверху школи на них мовчки дивилася висока жіноча постать. З її власним обличчям. І з її отруйною, переможною усмішкою.