Розділ 15. Перший світ

Сірість прийняла їх миттєво, мов холодний, знекровлений океан.

Оленка чекала лютого, лютового морозу, але відчула зовсім інше — суху, щільну, застійну порожнечу. Здавалося, повітря тут давно перестало бути повітрям, перетворившись на закам'янілий пил часового провалля. Велес не відпускав її руки ні на мить. Його пальці стиснули долоню дівчини з такою силою, що її кісточки побіліли, а металеві бляхи рукавиці боляче врізалися в шкіру. Золотаві сліди на її зап’ясті під шматком полотна світилися тьмяно й тривожно, ніби місцева магія була отруєною, змушуючи прадавній вогонь у її венах згасати.

Під ногами більше не відчувалося рідної, твердої карпатської землі. Вона ступала по сірій, дивно пружній поверхні, схожій на товстий шар злежаного попелу чи засохлого мулу. Жоден крок не видавав луни. Голоси загублених душ, що блукали поруч, долинали приглушено й спотворено, ніби скрізь товсту постяну тканину. Десь збоку гірко й тихо плакала затягнута туманом тінь. Хтось беззубо й гарячково повторював одне й те саме дівоче ім’я. Хтось просто стояв, спиравшись на невидиму стіну, і дивився в порожнечу скляними, згаслими очима.

Мара зникла. Зрештою, вона й не мала потреби стояти поруч — цей простір увесь належав їй.

Оленка з острахом озирнулася. Мертва сірість тягнулася в усі боки, не маючи ні країв, ні горизонту. Безформні людські силуети то виринали зовсім близько, то знову розчинялися у важкій глибині туману. Мала Гануся більше не посміхалася тією моторошною усмішкою. Вона стояла за кілька кроків від них, простягнувши тонкі бліді ручки, але так і не наважувалася підійти ближче — її лякав чистий, суворий вогонь, який досі випромінював Велес.

— Не зараз, — тихо, але владно сказав Велес Оленці просто на вухо. Його подих був єдиним теплим струменем у цьому мертвому місці. — Якщо ти спробуєш витягнути когось із них просто зараз — той хиткий прохід за нашими спинами захлопнеться назавжди. Або, що гірше, Межа зжере нас усіх разом.

Оленка до крові стиснула зуби. Мовчки кивнула, тамуючи біль. Вони рушили далі крізь туман, не розчіплюючи рук ні на секунду. Сірість навколо них ставала дедалі щільнішою, а потім раптом почала стоншуватися, мов зношена тканина. Просто перед очима майнуло щось схоже на дверний отвір — нерівний, тремтливий розрив, із якого било справжнє, живе сонячне світло.

Велес різко смикнув її за руку на себе.

— Туди!

Вони крокунули в розрив разом.

Удар денного світла виявився настільки різким і болючим, що Оленка на мить зажмурилася, застогнавши від несподіваного різу в очах. Коли вона знову відкрила їх, під її чоботами була звичайна, тверда земля. Стара бруківка — брудна, потріскана від часу, із жорсткою зеленою травою, що пробивалася між сірим камінням. Повітря більше не пахло порожнечею — воно пахло димом соснових дров, сирою вогкістю, конячим потом та печеним хлібом. Десь далеко на вулиці гавкав дворовий собака. Десь важко скрипіли дерев'яні ворота.

Вони стояли на околиці невідомого міста.

Воно було невеликим. Дещо схожим на ті містечка, які Оленка колись бачила внизу в долині за гірськими перевалами, але значно більшим, щільнішим і похмурішим. Дахи будинків були критими темною черепицею, паркани — високими й дубовими. Дим із кованих коминів піднімався в небо рівними, нерухомими стовпами. Але щось у цій картині було глибинно, лячно неправильним. На вулицях панувала неприродна, тиснуча тиша. Майже не чулося людських голосів.

Велес повільно розтиснув її пальці, хоча тримався зовсім поруч. Він уважно оглянув незнайомі фасади. Його сірі очі звузилися, перетворившись на дві сталеві щілини.

— Ми перейшли, — сказав він низьким, настороженим голосом. — Це вже не «між». Це інший світ. Він схожий на наш, але це не наші гори.

Оленка потерла затерпле зап’ястя під пов'язкою. Сліди світилися слабко, майже буденно, пристосовуючись до нового середовища. Золота нитка між нею та Велесом усе ще відчувалася, але вона стала тоншою, ніби її розтягнули крізь саму реальність.

— Нам треба швидко зрозуміти, куди ми потрапили, — тихо відповіла вона, вдивляючись у темні вікна навколишніх будинків. — І чи є тут бодай якісь її сліди.

Вони повільно пішли вузькою вуличкою між глухими дубовими парканами. Люди траплялися їм вкрай рідко. Похмура жінка з важкими відрами води. Згорблений старий на дерев'яній лавці біля хати. Двоє чоловіків у сірих свитах, які мовчки лагодили зламаний віз. Усі вони дивилися на чужинців насторожено, з глибокою недовірою, але без справжнього здивування чи дикого страху. Ніби дивні забродники з'являлися в їхньому місті далеко не вперше.

Але дещо розривало серце своєю відсутністю. Дитeй не було взагалі.

Жодної дитини. Ні на проїжджій частині вулиці, ні за парканами, ні в гомоні хат. Жодного дитячого сміху чи плачу.

Оленка зупинилася на краю невеликої порожньої площі. Посередині стояла стара кам’яна криниця з іржавим ланцюгом. Поруч — довга дерев'яна будівля, схожа на школу чи притулок, із кількома вибитими шибками. На важких дубових дверях висіла іржава засувка й табличка, текст на якій вже майже повністю змили дощі.

Велес підійшов ближче, здув пил і прочитав уголос:

— «Закрито до особливого розпорядження». Дати немає.

Оленка повільно обвела площу поглядом. У грудях знову наростало те саме важке, липке відчуття невідворотної біди.

— Де діти, Велесе? — тихо запитала вона, і її голос дрижав.

Ніхто з перехожих не відповів. Але з-за рогу шкільної будівлі повільно вийшла жінка років сорока. Вона була виснаженою, худою, вбраною в темну хустку, з-під якої вибивалося сиве волосся. Жінка довго й важко дивилася на Оленку, потім її погляд опустився на її зап’ястя, яке слабко сяяло під тканиною. Жінка раптом здригнулася й швидко, дрібно перехрестилася.

— Знову ви… — прошепотіла вона хрипко, задкуючи. — Знову з цими клятими мітками на шкірі. Краще йдіть звідси геть, поки не стало ще гірше! Діти… наші діти вже ніколи не повернуться. Їх забрали надто давно. І тепер ви прийшли знову, щоб допити наші сльози?