Розділ 14. Разом

Ранок видався важким, сірим і холодним, мов виточений з олова.

Оленка за цю ніч так і не змогла заплющити очей. Вона сиділа біля низького віконця, перебираючи нехитрі речі, які збиралася взяти з собою в сутінки: гострий дідівський ніж, старий срібний амулет, маленький полотняний мішечок із пекучою сіллю та сушеним цілющим зіллям, а також пожовклий шматок пергаменту з виведеними дідівською рукою захисними знаками.

Велес мовчки збирався поруч у кутку. Цього разу він затягнув на собі обладунок повністю, закріпивши кожну бляху й кожен шкіряний ремінь, навіть якщо цей давній метал уже не мав тієї магічної міцності, що століття тому. При похмурому денному світлі глибокі тріщини на його панцирі виглядали ще загрозливіше, нагадуючи шрами від смертельних ранів.

— Якщо ми спробуємо відкрити прохід тут, нагорі, — промовив він, перевіряючи, як ходиться меч у піхвах, — вона відчує нас у першу ж секунду. Її сила розлита в повітрі. Краще зійти нижче, туди, де лежать старі затягнуті розломи. Там земля досі отруєна, її фон набагато сильніший, і наше власне світло буде не таким помітним для її очей.

Оленка лише кивнула. Їй більше не потрібні були довгі пояснення — за ці дні вона на якомусь інстинктивному рівні почала розуміти моторошну логіку того боку.

Вони вийшли з колиби, коли перші кволі промені сонця лише торкнулися верхівок найвищих смерек. Спускалися стрімким схилом швидко, майже не розмовляючи між собою. Невидима нитка, що зв'язувала їх відтоді, як вони об'єднали сили, була натягнута туго, але дивно рівно — у ній більше не було тієї гарячкової, хворобливої вібрації дикого страху. Тепер це відчувалося як один спільний, оголений нерв на двох.

Біля підніжжя скелі, поблизу глибокого, випаленого ярка, де земля була чорною й сухою навіть після дощу, Велес раптово зупинився.

— Тут, — сказав він, опускаючи погляд на мертвий мох. — Земля все ще пам’ятає цю діру. Тут тканина світу найтонша. Нам буде легше її розірвати.

Оленка стала прямо навпроти нього. Повільно випростала ліву руку із палаючими слідами. Велес без вагань накрив її гарячу долоню своєю великою, закованою в сталь рукою. Холодна шкіра його пальців, теплий тертий метал рукавиці. Сила, що дрімала в них обох, миттєво з'єдналася, спалахнувши всередині із глибоким, низьким, майже оксамитовим гулом, від якого затремтіла земля під чоботами.

— Разом, — тихо, але виразно мовила вона, дивлячись йому просто в очі.

— Разом, — підтвердив він, стискаючи її пальці міцніше.

Світло з її зап'ястя потекло вперед. Спочатку це була тонка золотава ниточка, але вже за мить вона розлилася ширше, перетворюючись на сліпучий потік. Повітря перед ними затремтіло, набрякло темрявою, а потім із тихим сухим тріском розійшлося в боки.

Знову перед ними відкрився той самий безкрайній, сірий, знекровлений простір. Але цього разу прохід виявився набагато ширшим, а силуети за ним — чіткішими й ближчими. Оленка навіть фізично відчула запах, що вирвався звідти — сухий, морозний, із виразною залізистою нотою запеченої крові та старого пилу.

Загублені люди все ще стояли там, у цій безконечній сірості. Від спалаху світла деякі з них повільно повернули свої знеособлені обличчя до розлому. Мала Ганува зробила один хиткий крок уперед, простягаючи тонкі ручки, ніби намагалася бігти на це тепле золоте сяйво.

А глибше, між мовчазними постатями, знову виринуло те саме знайоме обличчя.

Цього разу Мара більше не прикладала палець до губ і не ховалася. Вона посміхалася. Широко, неприродно, майже лагідно, мов мати, яка нарешті дочекалася своїх заблукалих дітей. І повільно, хижо махнула їм рукою, запрошуючи зробити вирішальний крок.

Оленка відчула, як від цього видовища перехоплює подих, і стиснула пальці Велеса з усієї сили.

— Вона знала… Вона чекала на нас.

— Знаю, — голос Велеса звучав низько, рокочучи наче залізо. — Вона сподівається, що ми граємо за її правилами. Тому запам'ятай: ні за яких обставин не відпускай мою руку. Навіть якщо побачиш там когось, кого захочеш витягнути будь-якою ціною. Спочатку входимо й закріплюємося. Потім рятуємо. Інакше вона просто забере й тебе, і мене.

Оленка глибоко кивнула, зробила вирішальний вдих морозного повітря — і разом із ним ступила вперед, просто в сіру безодню.

Прохід за їхніми спинами не зачинився миттєво, як минулого разу. Він залишився висіти в повітрі тонкою, дрижачою чорною ниткою — єдиним містком до живого світу. Але повітря з цього боку вже було зовсім іншим. Воно давило на груди, було важким, сухим і виповненим тисячами тихих, напівзабутих голосів, що шепотіли з усіх боків.

А Мара, стоячи за двадцять кроків від них серед натовпу загублених душ, повільно підняла свою ліву руку. На її зап'ясті точно так само спалахнули сліди — але їхнє світло було брудним, отруйно-жовтим. Вона повільно стиснула пальці в кулак.

Сірий простір навколо них боляче сіпнувся й здригнувся. І хтось зовсім поруч, буквально за їхніми спинами, тихо, майже ніжно вимовив голосом, який повністю, до найменшої інтонації, належав самій Оленці:

«Нарешті… Нарешті ти прийшла, моя гарна».