Розділ 13. Я їх поверну

Вони повернулися до похиленої колиби лише під вечір, коли криваво-червоне карпатське сонце остаточно втопилося за гострими піками скель.

Йшли мовчки. Оленка карбувала крок швидко, не розбираючи дороги й майже не відчуваючи фізичної втоми — усередині неї все горіло яскравим, праведним, майже злим вогнем. Велес тримався поруч, його довга тінь падала на мох попереду, але він більше не робив жодної спроби торкнутися її чи заспокоїти. Після того, як дівчина на власні очі побачила мертвий сірий простір і Тінь з її власним обличчям, якісь би не було слова стали абсолютно зайвими та порожніми. Принаймні доти, доки важкі дубові двері колиби з глухим стуком не зачинилися за їхніми спинами, відрізаючи вечірній холод.

Оленка рвучким рухом скинула з плечей намоклу від туману свиту. З гуркотом поставила дідівський ніж на грубо тесаний стіл. Вони затерпли, тож вона почала розтирати долоні одна об одну з такою силою, ніби прагнула до кісток здерти з них відчуття того крижаного, чужого погляду з-за Межі.

— Я їх поверну, — мовила вона рівно, дивлячись у темне вікно. Голос звучав глухо, але в ньому не було й краплі вагання.

Велес зупинився посеред тісної кімнати. Його висока постать у темному панцирі перекривала тьмяне світло від вогнища. Вона виразно чула, як він повільно, важко видихнув повітря із грудей.

— Ні.

Оленка повільно повернулася до нього.

— Це не питання, Велесе. І не прохання про дозвіл. Я бачила їх усіх. Малу Ганусю. Івана. Тих бідних людей з хутора, яких забрало ще на самому початку, коли я навіть не розуміла, що зі мною коїться. Вони просто стоять там у цій клятій сірості й чекають. А ця істота ходить між ними з моїм обличчям, випиває їх по краплі й збирає свої дрижачі жертви. Я не буду більше сидіти тут, біля теплого вогнища, і слухати, як у долині щоночі хтось відчайдушно кричить.

— Ти досі геть нічого не розумієш про те, що таке Тінь! — відповів Велес жорстко.Його зазвичай стриманий голос понизився до небезпечного, грізного рокоту. — Це не просто темна кімната, з якої можна вивести дитину за руку. Простір між світами змінює людську суть. Вона розчиняє. Чим довше людина перебуває там — тим менше від її душі й пам'яті лишається в цьому світі. Ти можеш силою витягнути звідти її тіло. Але це вже буде не людина, Оленко. Це буде порожня оболонка. І кожен раз, коли ти власними руками відкриваєш прохід, ти світишся на весь той світ яскравіше за смолоскип. Для неї. Для кожного чудовиська, яке там нишпорить.

Оленка зробила крок уперед, звівши брови.

— Тоді навчи мене! Навчи відкривати цей прохід так, щоб не світитися на всю округу, як дурна! Або йди зі мною і прикривай мою спину своїм мечем. Але не смій казати мені «ні», ніби ти маєш якесь божественне право вирішувати за мене, кого я можу рятувати, а кого повинна кинути на поталу!

Велес резко відвернувся від неї. У пориві гніву він важко вдарив долонею по дубовому одвірку — не на повну силу, але сухе дерево тихо й тужно тріснуло під металом його рукавиці.

— Я вже бачив, чим закінчуються такі святі спроби! — вигукнув він, і в його очах спалахнув давній, нерозтрачений біль. — Старі хранителі теж починали з таких самих слів: «Я їх поверну, я виправлю це». А закінчували тим, що самі ставали роззявленими дірами в тканині світу. Або перетворювалися на те, чим стала Мара. Ти думаєш, вона одразу була виродком, який годується людськими стражданнями? Ні! Вона просто колись дуже, аж до божевілля, хотіла врятувати всіх підряд.

— Я не Мара! — відрізала Оленка, випроставши спину.

— Поки що, — дуже тихо, майже пошепки мовив він. І це слово пролунало в тісній колибі важче й моторошніше за будь-який гнівний крик.

Густа, задушлива тиша запанувала в кімнаті. Тільки сухі дрова тихо тріщали у вогнищі, кидаючи багряні відблиски на їхні обличчя, та десь за дерев'яною стіною дикий гірський вітер наполегливо ворушив гілки смерек.

Оленка підійшла ще ближче. Повільно, не зводячи з нього очей, вона підняла ліву руку й зірвала пов'язку, відкриваючи сяючі знаки.

— Ти вибрав мене тоді, на краю прірви, — мовила вона м'яко, але з залізною непохитністю. — Не цей увесь правильний світ із його законами. Ти вибрав мене. Тоді вибери ще раз, Велесе. Або йди зі мною до кінця. Або залишайся тут і дивися, як я згоряю. Але я все одно піду туди. Завтра зранку. Навіть якщо мені доведеться роздерти цей прохід просто посеред полонини на очах у всього хутора.

Велес дивився на неї неймовірно довго. У його глибоких сірих очах точилася важка, майже фізично відчутна боротьба між обов'язком вікового вартівника й чимось живим, людським, що прокинулося в ньому поруч із цією дівчиною.

Нарешті він повільно заплющив очі. А коли відкрив їх знову, вираз його обличчя змінився — зникла лють, залишилася лише сувора, кам'яна рішучість.

— Ти вперта, мов дикий голод, — сказав він глухо, потираючи перенісся. — І я все одно не зможу відпустити тебе туди саму. Бо ти згориш у першу ж хвилину.

Оленка не посміхнулася, бо причин для радості не було. Вона лише коротко кивнула.

— Тоді готуйся. Бо ми йдемо не просто грати в героїв. Ми йдемо забирати в неї те, що вона посміла вкрасти.

І в ту ж саму мить десь далеко за вікном, у глибокій долині, знову лунав короткий, тонюсінький дитячий крик. Ніби морок за стіною почув її слова й прийняв виклик.