Розділ 12. Прохід

Вони вийшли з печери лише після полудня, коли сонце за хмарами почало повільно хилитися до заходу, фарбуючи туман у брудно-жовті тони.

Велес ішов попереду, але тепер він більше не намагався заслоняти собою весь огляд, рухаючись пліч-о-пліч із дівчиною. Оленка міцно тримала кістяне руків'я ножа в правій руці. Вона постійно відчувала, як знаки на її лівому зап'ясті дивно печуть і тягнуть убік — не вниз до старого розлому, а глибше в гірський масив, туди, де скелі ставали крутішими, а хаща — темнішою й непрохіднішою.

Стежка, якщо це місиво з мокрого моху та гострого каміння можна було назвати стежкою, постійно змінювала свій вигляд. Вона то виразно вимальовувалася під ногами, то раптово розчинялася серед суцільного сухостою. Двічі Оленка помічала на вологій корі вікових смерек той самий символ — коло, жорстко розрізане трьома рисками, з рогатим місяцем угорі. Знаки були свіжими, вишкребленими ножем буквально кілька годин тому. Ніби хтось свідомо прокладав для них маркований шлях.

— Вона знає, що ми йдемо за нею, — тихо сказала Оленка, розглядаючи вишкреблену кору.

— Знає, — ствердно підтвердив Велес, не збавляючи кроку. — І веде нас. Або попереджає. Або просто заманює у пастку, де їй буде зручніше нас прийняти.

Вони піднімалися все вище. Повітря ставало тоншим, гострішим, роздираючи легені при кожному глибокому вдиху. Вітер, що дув із вершин, обпікав щоки крижаним холодом. Раптом сліди на руці Оленки спалахнули так рвучко й сліпучо, що дівчина зойкнула і зупинилася як укопана, замружившись від різкого спалаху перед очима.

— Що таке?! — Велес миттєво обернувся, рука його автоматично лягла на руків'я важкого меча.

— Не знаю… — прошепотіла вона, важко дихаючи. — Тягне. Дуже сильно. Ніби хтось зачепив гачком просто під шкірою.

Вона повільно простягнула тремтячу руку вперед — туди, де між двома величезними гранітними валунами повітря раптом узялося дивною, дрижачою маревом, мов над розпеченою печією. Пальці дівчини самі собою розтулилися. З золотавих ліній на зап'ясті потекла тонка, дрижача нитка чистого світла, яка торкнулася цієї прозорої порожнечі.

Повітря розірвалося.

Це сталося без жодного звуку — без гуркоту чи тріску. Виникло лише жахливе відчуття, ніби хтось із силою висмикнув шматок самого простору. Перед ними утворився вузький, нерівний прохід заввишки з людський зріст. Його краї були чорними, пухнастими від кудлатого, поворухливого мороку. А за ними… за ними простягалася суцільна сірість.

Оленка зробила крок ближче до цієї тріщини, ігноруючи те, що Велес міцно схопив її за плече, намагаючись утримати.

За проходом не було ні карпатського лісу, ні гір, ні неба. Там простягався безкрайній, мертвий сірий простір, затягнутий туманом, у якому нерухомо або хаотично стояли сотні людських постатей.

Десятки. Можливо, тисячі душ. Деякі стояли зовсім близько до розлому, інші виглядали лише темними, розмитими силуетами далеко в глибині цього сірого нічого. Вони не видавали жодного звуку. Деякі з них безпорадно обіймали один одного, інші сиділи на сірій землі, обхопивши коліна руками, а дехто повільно ходив маленькими, безкінечними колами, ніби шукаючи двері, яких ніколи не існувало.

Оленка з жахом упізнала кілька облич. Ось жінка з хутора, яка зникла ще на другий день після першого спалаху її знаків. Ось той самий хлопчик у червоній в'язаній шапці, якого шукала мати. А он той старий із сивою бородою, який ще минулого тижня грав на сопілці біля дерев'яної церкви.

А між ними, трохи далі в глибині цієї сірості, стояла Гануся.

Вона була точно такою ж, як і в день зникнення: бліда, вбрана в легку сорочку, з широко розплющеними, скляними очима. Дівчинка ніби відчула на собі живий погляд. Вона повільно підняла голову, повернулася до розлому й посміхнулася — дивною, кривою, неприродною посмішкою, наче вже не пам’ятала, як це роблять живі люди.

Потім Гануся повільно підняла тонку ручку й вказала пальцем кудись убік, ще глибше в сірий туман.

Оленка простежила за напрямком її руки.

Там, посеред мовчазних силуетів, стояла постать. Жіноча. Того ж зросту, що й Оленка. Вбрана в таку ж темну вишиванку. І з такими ж знаками на зап’ясті, але її сліди світилися не чистим золотом, а тьмяним, грязно-жовтим, гнилим світлом.

Мара.

Вона дивилася прямо в очі Оленці через розрив у просторі. А потім повільно, з неприхованою зловтіхою, приклала довгий тонкий палець до власних губ.

Тс-с-с.

Прохід рвучко звузився. Його чорні, кудлаті края зійшлися з сухим, металевим тріском, відрізаючи видимість. Сірий простір миттєво зник. Перед ними знову були лише мокрі гранітні камені та холодний, пронизливий гірський вітер.

Оленка стояла, важко й часто дихаючи, її груди ходили ходором. Велес усе ще тримав її за плече, але його хватка змінила характер — тепер він спирався на неї, ніби йому самому раптом знадобилася точка опори у цьому світі.

— Вона щойно… вона спеціально показала їх мені, — хрипко мовила Оленка, витираючи піт з чола. — Вона дратує мене. Хоче, щоб я бачила їхній біль. Хоче, щоб я втратила розум і сама прийшла туди.

Велес повільно розтиснув пальці й опустив руку.

— Тоді вона отримає те, чого так прагне, — сказав він тихо, і в його голосі прорізалася сталева, нищівна лють. — Але все станеться зовсім не так, як вона собі спланувала.

Він нахилився нижче. Між двома кам'яними брилами, якраз на тому місці, де щойно відкривався прохід, на сірому пилу лишився чіткий, свіжий відбиток голої ноги.

Жіночий. Точно такого ж розміру, як у самої Оленки.