Розділ 10. Символ, який він знав

Дорога назад здавалася довшою.

Можливо, тому, що тепер Оленка знала: ліс навколо них уже не той, яким був учора.

Вона йшла мовчки, стискаючи ніж так сильно, що пальці затерпли. Ніж був звичайним — старим, із потертою рукояткою, яку вона не раз затискала в долоні, коли боялася. Раніше він здавався їй смішним захистом проти того, що ховалося між деревами.

Тепер — ні.

Вона не знала, що саме може вийти їм назустріч.

Попереду йшов Велес.

Він тримався на кілька кроків попереду, час від часу озираючись. Не питав, чи вона встигає. Не пропонував допомогти. Оленка розуміла чому.

Він знав, що вона не хоче, щоб її оберігали, як дитину.

І все одно кожного разу, коли вона відставала хоча б на крок, його плечі напружувалися.

Ліс цього разу не розступався перед Велесом.

Навпаки.

Гілки чіплялися за його одяг, сухі пагони били по плечах, коріння виступало з землі саме там, де мала ступити нога. Одного разу Оленка навіть помітила, як Велес обернувся до старої смереки й довго дивився на неї.

— Що? — тихо запитала вона.

— Нічого.

— Ти дивишся на дерево так, ніби воно тобі щось винне.

Він ледь помітно скривив губи.

— Це дерево справді багато чого мені винне.

— Чому?

— Колись воно було меншим.

Оленка не втрималася від короткої усмішки.

— Ти зараз серйозно?

— На жаль.

Уперше після того, як вони вийшли з тієї хати, напруга трохи відступила.

Але ненадовго.

Коли дерева нарешті стали рідшати й між стовбурами показалася знайома стежка на полонину, Велес раптом зупинився.

Так різко, що Оленка ледь не врізалася йому в спину.

— Що сталося?

Він не відповів.

Дивився вперед.

Потім повільно повернув голову до неї.

— Скажи ще раз, що ти відчула, коли торкнулася чорного сліду в хаті Ганусі.

Оленка насупилася.

— Я вже казала.

— Я хочу почути ще раз.

У його голосі було щось таке, що змусило її перестати жартувати.

Вона опустила руку з ножем.

— Спочатку холод. Але не звичайний. Наче мене занурили у воду, тільки води не було. Потім… сірий простір.

Вона замовкла, намагаючись згадати.

Дивно.

Вона пам'ятала ту сцену, але що більше намагалася відтворити її в голові, то швидше подробиці вислизали.

— Там не було неба, — продовжила вона. — І землі теж. Просто сіре. Наче туман, який тягнеться в усі боки. Я чула чиїсь кроки.

— Чиї?

— Не знаю.

Велес мовчав.

— А потім був голос, — сказала Оленка. — Жіночий. Вона сказала: «Він забрав… не встигла».

Велес нахмурився.

— Саме так?

— Так.

— А Іванко?

Оленка здригнулася від його імені.

— Він сказав «вона».

— І ти бачила її?

— Не зовсім.

Оленка провела долонею по передпліччю.

— Я побачила себе.

Велес завмер.

— Себе?

— Моє обличчя. Мої очі. Навіть волосся. Все було моє. Але це була не я.

— Що вона робила?

Оленка згадала той погляд.

Спокійний.

Занадто спокійний.

— Дивилася на мене так, ніби давно мене знала.

Велес повільно видихнув.

Провів рукою по обличчю, стираючи втому. Потім подивився кудись убік, за дерева.

— Символ у тому будинку…

Він замовк.

— Що з ним?

— Я бачив його востаннє понад чотириста років тому.

Оленка відчула, як усередині все стискається.

— Чотириста?

— Можливо, навіть більше. Тоді я ще не рахував роки так, як люди.

— А тепер?

Велес гірко всміхнувся.

— Тепер шкодую, що пам'ятаю стільки.

Він відійшов до дерева й сперся долонею на стовбур.

— Тоді була група людей. Невелика. Спочатку вони називали себе хранителями. Вони справді хотіли допомагати тим, хто губився на межі. Але потім вирішили, що межа належить їм.

— І що вони зробили?

— Те, що люди роблять, коли отримують трохи сили й вирішують, що їм її недостатньо.

Він подивився на неї.

— Почали відкривати проходи.

Оленка мовчала.

— Не просто переходити. Вони хотіли зробити постійний прохід між світами. Щоб він не закривався. Щоб вони могли ходити туди й назад, коли заманеться.

— І чому не вийшло?

Велес не відповів одразу.

Його погляд став важким.

— Бо межа не терпить, коли її змушують.

— Це все?

— Ні.

Він опустив очі.

— Вони брали тих, хто вже застряг між світами.

Оленка відчула холод уздовж спини.

— Навіщо?

— Годували ними розлом.

Вона не одразу зрозуміла сказане.

А коли зрозуміла, в животі неприємно стиснулося.

— Людьми?

Велес кивнув.

— Їхніми спогадами. Силою. Тим, що залишалося від них. Вони вважали, що так можуть направляти розлом у потрібний їм бік.

Оленка дивилася на нього, не знаючи, що сказати.

— Ти їх зупинив?

— Так.

— Усіх?

Велес підняв на неї очі.

— Я думав, що так.

Оленка відразу зрозуміла: саме це його мучило.

— Ти зруйнував місце?

— Їхній жертовник. Будинок. Сховище. Все, що знайшов.

— Але не знання.

— Ні.

Велес стиснув щелепу.

— Я був упевнений, що знищив останніх. Що після цього ніхто не спробує повторити їхній шлях.

— Але хтось вижив.

— Або хтось знайшов їхні записи.

Вітер пройшовся верхівками дерев.

Оленка раптом відчула, як її сліди під шкірою починають нагріватися.

Вона подивилася на зап'ястя.

Золоті лінії світилися дедалі яскравіше.

— Велесе…

Він одразу повернувся.

— Що?

— Вони реагують.

Велес схопив її за зап'ястя, але цього разу дуже обережно.

Золоте світло пробігло під її шкірою.

І десь далеко, за деревами, щось відповіло.

Не голосом.

Слабким спалахом.

Раз.

Потім вдруге.

Оленка підняла голову.

— Ти теж це бачив?

— Так.

Він відпустив її руку.

— Вона поруч.

— Хто?

Велес подивився на ліс.

— Та, що носить твоє обличчя.