Розділ 9. Будинок із іменами

Вони вийшли з затишної, але наляканої хати Насті на самому світанку, коли туман ще густим молоком стелився по низинах.

Після наглого зникнення Ганусі спати вже ніхто не став. Оленка лише коротко, до болю в шкірі промила обличчя крижаною водою з криниці, наново тісно перемотала зап’ястя цупкою тканиною й міцніше стиснула в долоні дідусів ніж. Велес мовчки й ретельно перевірив глибокі тріщини на своєму сталевому обладунку — марна, гарячкова робота, ніби це справді могло щось змінити перед лицем отруйної пітьми. Слова «вона ходить із твоїм обличчям» досі висіли між ними в ранковому повітрі — важкі, гострі та неприємні, як відточене лезо.

Іванко чекав на них за околицею хутора, біля перенятого інеєм похиленого хреста. Він стояв, глибоко уткнувши затепленими від холоду руками в рукава старої свити, і некліпаючи дивився в густий, похмурий ліс.

— Я знаю, куди треба йти, — сказав хлопець одразу, навіть без звичного вітання. Його очі були блукаючими й гарячковими. — Туди, де ця потвора з’являлася вночі… Перед тим, як остаточно забрати Ганусю. Стежка там сама відкривається, але тільки якщо йти поруч із тим, хто світиться зсередини.

Оленка виразно глянула на Велеса. Той лише коротко й похмуро кивнув. Вони мовчки пішли слідом за хлопцем углиб темного масиву.

Прадавній ліс зустрів їх важкою, вологою тишею, в якій виразно чулося кожне падіння сухої гілки. Іванко вів їх дивно впевнено, хоча витоптаної стежки під ногами майже не проглядалося. Кілька разів Оленка з подивом помічала, як вікові, вкриті мохом дерева ніби з неохотою розступаються перед ними, а потім знову щільно й беззвучно змикаються за їхніми спинами, відрізаючи шлях назад. Прадавні сліди на її зап'ясті пульсували рівно, гаряче й дуже насторожено.

Через годину важкого, безперервного підйому по слизькому камінню вони вийшли на невелику, приховану від сонця заглибину між високими скелями. Посеред цієї кам'яної чаші стояв самотній будинок.

Він був старим, похиленим набік, з чорним дахом, який давно просів і провалився в кількох місцях. Його вікна були темними, порожніми й моторошними, наче їх вибили зсередини під час відчайдушної бійки. Масивні дерев'яні двері ледве трималися на одній іржавій петлі. Навколо цієї хати не росло геть нічого — навіть невибагливий лісовий мох і той цкрався й огинав це мертве місце стороною.

Іванко різко зупинився кроків за двадцять від ґанку, ніби наразився на невидиму стіну.

— Далі я не зроблю жодного кроку, — тихо й зацьковано сказав він, відступаючи. — Там… там дуже погано. Імена… вони починають шепотіти прямо в голові, якщо довго поруч стояти.

Він рвучко розвернувся й швидко, майже бігом пішов назад межи дерева, жодного разу не озирнувшись. Оленка та Велес залишилися на галявині самі.

— Відчуваєш це? — тихо спитала вона, вслухаючись у гудіння в власних вухах.

Велес похмуро кивнув. Його сірі очі звузилися до тонких щілин.

— Справді стара сила. Це не моя вартівнича магія… І не твоя, дівчино. Це щось прадавнє, чуже й отруєне.

Вони повільно підійшли ближче. Велес першим обережно торкнувся розсохлих дверей. Дерево під його пальцями виявилося неприродно сухим, але водночас крижаним. Він з тихим зусиллям відсунув важку стулку вбік.

Усередині приміщення неприємно пахло задавненим пилом, сирою глиною і чимось нудотно-солодкуватим, схожим на гниль. Світла з маленьких вікон майже не проникало. Оленка повільно підняла руку з розмотаним зап'ястям. Золотаве, тепле сяйво розлилося по тісній кімнаті, вихоплюючи з темряви деталь за деталлю.

І дівчина миттєво завмерла, боючись зробити навіть вдих.

Усі стіни всередині хати — від самої підлоги й аж до напівзогнилих балок стелі — були суцільно вкриті карбованими іменами.

Тут були сотні, а можливо, й тисячі імен. Вони були написані вугіллям, видавлені кров’ю, видрапані гострим ножем чи просто дико вирапані людськими нігтями. Різними почерками — від упевненого каліграфічного до безпорадного дитячого. Різними мовами й говірками. Деякі написи були зовсім свіжими й вологими, інші — такими старими, трухлявими, що ледь читалися на розсохлому дереві. Жіночі, чоловічі, зовсім короткі дитячі імена… Під багатьма з них стояли чіткі дати. Під деякими — лише лаконічні хрестики.

А між цими іменами, знову і знову, через кожні кілька сантиметрів, повторювався один і той самий моторошний символ:

Рівне коло, розрізане трьома паралельними вертикальними рисками. А над ним — вигнута лінія, схожа на гострі роги або перевернутий молодий місяць. Цей символ був усюди: випалений гарячим залізом, видряпаний цвяхами, намальований сажею.

Оленка повільно пройшла вздовж довжини стіни. Її пальці дрібно тремтіли, а серце стискалося від жаху.

— Це всі… це всі ті, кого забрала темрява, — прошепотіла вона в порожнечу. — І не лише зараз, за нашого життя. За багато-багато сотень років…

Велес стояв абсолютно нерухомо посеред кімнати. Він незмипно дивився на випалений символ прямо перед собою. Його суворе обличчя стало схожим на застиглий кам'яний моноліт.

— Я вже бачив цей знак раніше… — сказав він глухо, ніби витягуючи слова з самого дна минулого.

Оленка швидко обернулася до нього:

— Де? Коли саме?

Він довго не відповідав, вдивляючись у темний знак. Потім повільно підійшов до стіни й обережно торкнувся трьох вертикальних рисок кінчиками своїх закованих у метал пальців. Сталь його обладунку тихо й тужно брязнула в тиші.

— Дуже давно. Тоді, коли я був ще зовсім молодим і тільки-но ставав тим, ким є зараз. Тоді цей знак носили ті з вартівників, хто вважав, що Межу між світами можна не просто охороняти від зла… а привласнити собі й підкорити.

Він повільно провів пальцем по глибоких бороздах у дереві.

— Вони називали себе зовсім інакше. Але суть їхньої гидкої праці була тією ж самою. Вони забирали тих беззахисних людей, які застрягали в «між», і жорстоко використовували їхню живу присутність як паливо для власної сили.

Оленка відчула, як крижаний холод пробирає її спину аж до кісток.