Глава 2. "Проклятий принтер і туфельки долі"

Понеділок почався з того, що Еллерія проспала. Не драматично, не як у кіно, коли герой вискакує з ліжка в піжамі з качками — а звичайно так, по-офісному: очі відкрились, подивилась на годинник, закрились, і знову відкрились вже на 20 хвилин пізніше. Поки вона пила каву на ходу, малий злодій з під’їзду поцупив з її пакета булочку. Вона віддала її без бою — так, мовляв, було задумано.

На роботі її зустрів принтер. А принтер був демон.

— Знову жереш папір? — прошипіла Еллерія, намагаючись витягнути скручену в трубочку заявку на перевезення вантажу до Берліна.

Максим з’явився позаду, наче тінь ніндзя, тільки з чашкою з написом "CEO of Sarcasm".

— Він просто на дієті. Безглютеновий папір їсть.
— Я теж на дієті, але якось не жую документи, — буркнула вона, тримаючи клаптик із заголовком "інвойс" між пальцями.

— Ти знову в червоному? — запитав Максим і хитро посміхнувся.
— Ні, просто у мене від народження волосся кольору полум'я і я його щодня підфарбовую для натхнення.
— Зрозуміло. Надихай принтер, може він видасть нам просвітлення. Або хоча б друк без заклинань.

І щойно вона хотіла відповісти — сталося. Світ навколо сіпнувся, ніби хтось перемкнув реальність на інший канал. Принтер засвітився. Ні, не просто світлом — він засяяв. Із гудінням, як у фільмах про інопланетян, із лотка виповз аркуш, що блищав, мов загорнутий у фольгу.

— Якщо це твій новий лайфхак — я вражений, — прокоментував Максим.
— Це точно не я, — прошепотіла Еллерія, піднімаючи лист.

На ньому не було тексту. Тільки одне зображення — пара старовинних, трохи казкових туфель. Нижче напис:
"Взуй, коли будеш готова змінити своє життя. І, бажано, не на голу ногу — натереш п’яту."

Максим переглянувся з нею.

— Хто там у тебе з відділу маркетингу п'є сироп для кашлю з чаєм із мухоморів?
— Це точно не реклама, — сказала Еллерія і... зітхнула. Бо в її сумці — не питаючи дозволу — вже лежали ці туфлі.

Червоні. З золотим оздобленням. У її розмірі. Вони пахли... корицею і весільним тортом.

— Я б радив не взувати їх. Пам’ятаєш казку про дівчину, що танцювала, поки ноги не відпали? — пробубнів Максим.
— Це був жах дитинства. Але я не вона. Я — Еллерія. Я — жінка, що воює з принтером. Якщо витримаю його — витримаю все.

І вона взула туфлі.

Світ знову мигнув. Стіни офісу розчинилися, співробітники застигли, мов воскові фігури, а поруч з’явився... кіт у смокінгу.
— Вітаю, обрана. Підписано. Усе за формою. Ваша пригода розпочалась. Хочете — чай з лавандою?
— Ні, я хочу повернутися до...
— Ні-ні-ні, — перебив кіт. — З такими туфлями назад не повертаються. Тільки вперед — до пригод, магії й, можливо, м'язистих принців.

— А принтер?
— Він залишиться. Але більше не буде їсти папір. Ти це заслужила.