Втеча крізь застиглий час

Важка тінь на підлозі хитнулася, і дзижчання дзвіночка переросло в низький, вібруючий гул, від якого в закладених вухах запекло.

— Тікаємо! На чорний хід! – закричала Марта, схопивши Віку за рукав гігантського светра й ривок на себе.

— Марто, ти здуріла?! – ви вереснула Віка, але інерція вже потягнула її за столик.

У ту ж секунду скло головної вітрини кав’ярні спалахнуло тріщинами, мов павутиною, і з гучним тріском розлетілося на тисячі дрібних кристалів. Але замість того, щоб впасти на підлогу, скляні крихти застигли в повітрі. Крізь розбиту раму в приміщення ступив той самий незнайомець у темному плащі. З його розкритої долоні вирвався сніп червоного полум’я, який миттєво шугнув по дерев'яній підлозі просто до дівчат.

— Біжи! – Марта штовхнула Віку в вузький коридор, щовів до службового виходу, і в останній момент перехилила важкий металевий стелаж із пачками кави та сиропами.

Стелаж із гуркотом упав, перекриваючи прохід. Червоний вогонь ударився об перешкоду, вибухнувши хмарою гарячого попелу й іскор, від яких дерев’яні полиці спалахнули в мить.

— Що це за бісів фаєр-шоу?! – панікувала Віка, спотикаючись у темряві вузького коридору. Вона нарешті зрозуміла, що це не галюцинація, коли спека від полум'я обпекла потилицю.

Вони вискочили до важких залізних дверей чорного ходу. Марта налягла всією вагою на металеву ручку-антипаніку. Двері з брязкотом вирвалися назовні, і дівчата вискочили у вузький, затоплений провулок між хмарочосами. Але злива надворі все ще висіла в повітрі – мільйони крапель замерзли, створивши прозорий, щільний лабіринт.

— Куди далі?! – задихаючись, викрикнула Віка, витираючи з обличчя піт і шоколадний сироп.

З темряви провулку, прямо з застиглої стіни дощу, виринули ще дві високі постаті в темно-сірих балахонах. У їхніх руках металево зблиснули довгі, кутасті клинки, вкриті тим самим латинським чи грецьким карбуванням, що спалахувало на екрані телефону Марти. Золотаве світло, що вирвалося з-під шкіряної обкладинки, запульсувало в ритмі прискореного серцебиття Марти. Воно не просто засліпило нападників – воно розлилося повітрям яскравими, тепло-янтарними променями, у яких на секунду проступив чіткий силует мудрої сови з розправленими крилами та вістря бронзового списа.

Нападники в сірих балахонах болісно зашипіли, закриваючи обличчя руками.

— Афіна... – прогарчав один із них, відступаючи на крок, а його клинок затремтів. — Стара Катерина все ж таки встигла передати їй печатку!

Марта заклякла, міцніше стискаючи фоліант. Бабуся? Зв'язана з олімпійцями? У голові вирував хаос, але пазл починав складатися. Бабусині казки про стародавні війни, її дивний акцент, щохвилинні застереження – це були не дівочі фантазії чи старече божевілля. Катерина була охоронницею та провідницею смертного роду, обраного самою Мудрістю. Світ древніх богів не зник – він просто розділився. Поки Афіна, Аполлон, Артеміда та інші боги світла й таємного знання намагалися захистити спадкоємницю, Гера разом із коаліцією гніву – Аресом, Афродітою, Посейдоном та Гефестом – прагнули знищити Марту ще до того, як вона увійде в повну силу. Навіть Зевс у своїй мінливій величі вагався, а володарі Підземного царства – Аїд і Персефона – залишалися лише холодними спостерігачами цієї смертельної гри.

— Марто, дивись! – закричала Віка, вказуючи нагору.

Золотаве сяйво від записника пробило застиглу валу дощу над їхніми головами. Зазигзагувавши повітрям, мов промінь вранішнього сонця, воно пропалило прохід у замерзлих краплях і висвітило вузьку драбину пожежного виходу на стіні хмарочоса.

— Вгору! Негайно! – рявкнула Марта.

Вони ринулися до залізних сходинок якраз у ту мить, коли перший із нападників знову замахнувся мечем. Записник у руках дівчини випромінював приємне, пульсуюче тепло — перший щит, який залишила їй бабуся Катерина, і перше свідчення того, що на цьому шляху вона буде не одна.