.9.

Страх — це мовчазний супутник, що приходить без запрошення і лишається непомітним, поки не затьмарить розум. Це тіні, які супроводжують людину крізь усе життя, завжди поруч, але невидимі для ока. Вони ховаються у найглибших закутках свідомості, підживлюючись сумнівами та невизначеністю. Людина інколи сама не усвідомлює, що її вибори формуються під їхнім впливом, і кожен крок може бути спробою уникнути зустрічі з ними. Вона часто втікає від своїх страхів, намагаючись заховатися за маскою впевненості, але чи не стає вона рабом того, чого боїться?

Але що, якщо страхи — не вороги, а вчителі? Що, якщо, дивлячись їм в обличчя, людина здатна побачити своє справжнє "я"? Можливо, у боротьбі з власними страхами прихована дорога до свободи та розуміння глибинної сутності буття? Що якщо ключ до справжньої свободи — це не уникання страху, а визнання його частиною себе, мостом до самопізнання?

А… ти… боїшся?

Якась секунда і все навколо завмерло. Усі погляди повернулися у мій бік. Почуваюсь ніби у світлі софітів. Звичайно, ні про яке світло прожекторів мова не йде, але жарко стало просто нереально.

“Певно у кожного своє пекло…”

По цій думці, дідусь якось дивно усміхнувся у свою білосніжну бороду.

— Не хвилюйся ти так. — Дивно. Він видається спокійним. Його очі випромінюють тепло, а погляд – добрий, з нотками розуміння та співчуття. Проте, на душі шкребуть кішки Не можу визначитися з чим це пов'язано. З великою кількістю очей прикутих до мене? З ситуацією, яка склалася? Чи, можливо, тут криється щось більше? Краєвид навколо набирає більше темної фарби, а грім поступово нарощує гуркіт, що тримає в напрузі, не даючи розслабитися ні на секунду. — Розкажи про події, що з тобою відбулися, від першої особи, так би мовити.

— Що саме Ви хочете дізнатися? — Незрозуміло белькочу собі під ніс, насправді не розуміючи, чим Я можу їм допомогти. Вони всі, бачать все згори краще за мене. Й очевидно, знають більше аніж я.

"Хіба все, що трапилося, не має бути записаним до книги Буття чи чогось подібного?"

— Я повинен пояснити своє прохання, — м'яко посміхається стариган. — Річ у тому, що тобі було призначено померти не сьогодні. Треба розібрати те, що сталося, щоб зрозуміти, де стався збій. — Він говорить це так буденно й байдуже, а у мене всередині все перевертається.

“Що означає не сьогодні?”

— Про всяк випадок додам, — він говорить не поспішаючи, чітко вимовляючи слова, щоб до мене краще доходив зміст кожного. — Попри несправедливість, що трапилася… ми не можемо повернути час назад або скасувати ті події. Вони вже відбулися і стосувалися не лише тебе. — Відчуваю його прискіпливий погляд, що вивчає мене з ніг до голови, як піддослідного щура (чому не кролика?).

На цьому етапі все мало стати зрозумілим. І я б хотіла сказати, що тепер ситуація стала ясною й мене більше нічого не турбує. Проте, чим більше мені відхиляють завісу таємниць, тим більше питань і сумнівів виникає. Його твердження вибиває ґрунт з-під ніг, але я стою мов вкопана. Щиро намагаюся виконати прохання й згадати щось дивне, але після його слів, моя голова також наповнилась туманом.

— Я була ображена… неуважна… — на автоматі генерую якісь слова, не надаючи їм глибоко змісту. — Здається, біля мене нікого не було… тож...

— Скай, тобі є що додати? — Сивочолий чоловік повертає голову праворуч, передаючи слово молодому янголу, ще мені незнайомому.

— Я відчував наближення чогось масштабного, але не міг зрозуміти що це або з чим це може бути пов’язано. Тому просто намагався передати своє занепокоєння в надії, що інстинкти самозахисту доведуть справу до кінця. — Починає виправдовуватися молодик, при цьому якось дивно на мене поглядаючи (як мені здалося). Не розумію, яке він має відношення до мене, тож нашорошую вуха, щоб не пропустити жодного слова. — Я намагався використовувати сни, — з острахом згадую відчуття безнадії, яке мені доводилося відчувати кожного ранку протягом таких довгих кількох тижнів. — Співпрацював з оточенням й залучав інших осіб, — чомусь, у мозку спливла картинка з лекції, де містер Форест і Френсіс справді дуже дивно поводились. — Використовував повтори, дежавю, для виснаження та обмеження дій у суб’єкта, — по цих словах пускаю у янгола поглядом блискавиці. Тепер, я точно усвідомила, хто був причиною тих диявольських перетворень в мені. — Навіював природний дискомфорт для створення остраху, — з пам'яті вириваються неприємні відчуття, як тоді, на вулиці перед злощасною поїздкою до клубу. — Проте, в момент, коли все відбулося… це було так раптово і швидко… я не встиг залучити ще когось… тим паче, що поруч нікого й не було, — затинаючись закінчив оповідач і винувато опустив очі долу.

На декілька хвилин западає гробова тиша. Всі перетравлюють отриману інформацію і чекають фінального акорду. Вечір (не знаю, чи можна так визначати цю частину доби, проте для мене – це, все ще кінець п’ятничного дня) наближався до своєї кульмінації. Але всупереч напруженості моменту, я помітила як небо навкруг посвітлішало.

— Скай твій янгол-охоронець, і якщо він не зумів допомогти, то цього не зміг би зробити ніхто, — почав виголошувати вердикт цей старий чолов'яга. Його голос був оксамитовим, навіть заспокійливим, проте погляд світився незбагненним для мене вогнем, що пропалював наскрізь. — У будь-якому разі, ти вже тут. Все, що я можу зробити, це запропонувати тобі вибір подальшого розвитку подій. Щоб хоча б якось компенсувати цю несправедливість. — Тепер, усі присутні в очікуванні дивились на головного. — Тобі дається сорок днів для визначення свого подальшого шляху: або залишитися тут і стати янголом, або повернутися на Землю. Звичайно, вже в іншому втіленні.

Напевно, це була неабияка велика честь. Для її отримання треба було бути втіленням Будди у минулому житті, як мінімум. І на яку, така нікчемна Я точно не мала права. Це читалося у кожному відверто обуреному погляді. Гнітюча тиша зависла у залі. Всі з недовірою та нерозумінням оглядали мене, намагаючись зрозуміти, за які такі заслуги на мене це звалилося. Проте, ніхто не наважився протестувати чи висувати свої пропозиції до вердикту головного цабе. Я ж, не до кінця розумію вигідно це для мене чи ні? Все чого наразі хочеться, це перестати бути експонатом у зоопарку, загорнутися у теплу ковдру калачиком й забути про все, як про страшний сон.