.8.

Людина швидко звикає до обставин у яких перебуває. Не важливо комфортні ці умови чи небезпечні, людина пристосовується і виживає, якщо це звичайно можливо. І ця істота настільки вживається в декорації, що її оточують, що вже стає важко починати щось змінювати, покращувати чи навіть просто оновлювати. Сміливі індивіди, можуть ризикнути й у більшості випадків отримають омріяну винагороду у вигляді покращеного життя. Але основна маса перебивається тим, що має, бо не хоче виходити за межі того гніздечка, яке вони собі облаштували. Через страх залишитися навіть без цього, більшість – до кінця свого життя може не наважитися на зміни з мінливою перспективою.

Проте, як подолати дикий дискомфорт, коли все ж таки наважишся вийти за границі “безпечного”? Коли залишишся без чіткого плану на майбутнє. Коли сам факт існування цього майбутнього піддасться сумніву. Як продовжувати жити? Що робити далі?

А… чи… буде… це… далі?

Я зовсім не боюся того, що чатує на мене з тієї сторони порталу. Принаймні у даний конкретний момент. Усвідомлення власної смерті – це шок, і щоб на мене не чекало попереду, у цю мить не має ніякого значення. Проте… дуже важко наважитися зробити крок, який остаточно і безповоротно відірве від такого звичного, такого рідного для мене світу. Ось це – справжнє випробування: залишити позаду свої фізичні надбання, оточення, пов'язані з цим уособленням спогади. Це найдовші секунди у моєму житті. Але я наважуюсь. Сильно заплющивши очі й міцно стискаючи на диво теплу долоню янгола, повільно роблю крок за край незвіданого.

Мій провідник, злегка тягнучи за руку, відводить мене ще на кілька метрів уперед і зупиняється. Збентежено тамую подих. Відчуваю щось на кшталт легкого вітерця і тепло… маю надію від сонця. Отриманої інформації недостатньо для визначення моїх перспектив, тож збираюся з силами й на видиху, повільно й по черзі підіймаю повіки.

Знову бракує слів, щоб описати побачене. Переді мною розкинувся світ, немов витканий із самих примарних матеріалів. Скрізь навколо стеляться хмари різних відтінків: від сріблясто-білих, що нагадують легку пухнасту вату, до густих фіолетових, які ніби поглинають світло. Ці хмари, мов напівпрозора вуаль, оповивають усе навкруги, приховуючи таємниці, що ховаються за ними. Контури дерев і кущів ледь видніються крізь цей серпанок, ніби вони самі розчиняються в просторі, стаючи частиною цієї магічної димки.

На горизонті, де обриси цього нереального світу остаточно стираються, видніється величний замок, немов загадковий вартовий між минулим й майбутнім. Його вежі та стіни тануть у морі кольорових хвиль, перетворюючись на примарний силует. Це таке видовище, що межує зі сновидінням. Тут реальність сплітається з ілюзією, а кожна деталь, здається, має подвійний сенс.

З кожним подихом вітру цей світ оживає. Хмари м'яко рухаються, змінюючи свій вигляд і формуючи нові, ще більш химерні конфігурації. Пейзаж ніби танцює перед очима, кожен рух повітряних мас приносить нові образи – то звивисті лінії, схожі на витягнуті тіні звірів, то об'ємні фігури, що нагадують статуї в полум'ї сонячного сяйва. Це схоже на магічну гру світла і тіні, яка з кожною секундою набирає нового вигляду.

Я заворожена цим маривом, цим незвичним видовищем, де кожна деталь перетворюється, зникає та виникає знову. Цей момент, існує поза часом і простором, залишаючи відчуття того, що я справді знаходжусь на межі двох реальностей.

Не знаю, можливо, це стосується особисто мого світосприйняття. Можливо, це лише відображення мого внутрішнього стану. Бо чим більше я споглядаю цю красу і заспокоююсь, темп змін уповільнюється, а обриси стають м’якшими й легшими. Тому, для чергового пересічного все це може мати зовсім інший вигляд.

Незабутній досвід, проте… побачене не має нічого спільного з моїм уявленням про судовий процес над грішною душею. Це не на жарт бентежить.

— Розчарована? — З цікавістю розглядає мене янгол смерті.

— Як завше все написано на обличчі, — констатую я, ледь гірко всміхаючись та не відводячи очей від краєвиду. — Як би пояснити… — затихаю на кілька секунд підбираючи слова. — Це ніби у мене зараз має бути важливий іспит, але в останні хвилини його переносять. — По цих словах Дес починає голосно реготати. — Я маю на увазі, що наразі ситуація прийнятна й ніби можна видихнути. Проте, загроза ще не минула, а я лиш отримала невелику відстрочку.

— Як би не було, ти не можеш не погодитися. Тут добре.

З подивом дивлюся на чоловіка поруч. Він стоїть заплющивши очі та з насолодою ніжиться у променях, підставляючи обличчя теплим дотикам сонця. На мить, з голови вилітають будь-які думки, настільки заспокійливим видається блаженний вигляд Деса.

— А ти знову байдикуєш? — Явно роздратований голос порушує чари моменту.

Зі сторони старовинної споруди до нас прямує чоловік у білій тозі. Позаду нього, чітко видніються масивні крила, що не залишають жодних сумнівів. Перед нами постає справжній янгол. Мимоволі кидаю ковзкий погляд за спину жнецю, але ні… на шкіряній куртці нема й натяку бодай на якусь пір’їнку.

Ще ширше усміхнувшись, мій провідник повільно розплющує очі.

— Енджел, ще та зануда. Як я тебе і попереджав. — Схиливши голову, він прошепотів мені це у волосся. Проте, досить голосно, щоб його опонент ненароком не пропустив це зауваження повз вуха. Від його теплого дихання забракло повітря, а по тілу пробіг морозець. У янгола перед нами заграли жовна, але йому не було чого відповісти. Окрім як кинути багатозначний погляд на наші переплетені долоні, за які ми досі трималися разом. Нервово висмикую руку, зніяковіло ховаючи її за спину. Не знаю чому, але здається ніби я утнула щось зовсім неприпустиме.

— Постійно ти все псуєш, — все ще посміхаючись, але з явним розчаруванням кидає жнець.

— Я просто виконую свою роботу…

— На мене досі теж ніхто не скаржився, — перебиває Дес, сяючи білосніжними зубами. — Вчися отримувати задоволення від виконання своїх обов'язків.