.7.

Все у цьому світі має своє тлумачення і залежить від погляду та трактування. Людина намагається отримати відповіді на всі запитання й описати все, але чи завжди це все легко дається? Стикаючись з невідомим, ми шукаємо відповіді не лише у світі навколо й досвіді поколінь. Відкриваючи двері до глибин свідомості ми занурюємося у себе.

Проте не завжди вистачає сміливості прийняти цей виклик. Невідомість може бути безмежним морем можливостей або темною прірвою, де кожен крок загрожує новим випробуванням. Цей мовчазний простір вабить своєю загадковістю. Він манить тим, що приховане за межами нашого сприйняття, змушуючи відчувати одночасно і тривогу, і захват. Кожен крок у невідоме схожий на занурення у темряву, де відсутність відповідей стає джерелом нових питань. Та чи може людина прийняти те, чого не знає, як частину свого життя?

Чи влаштує життя без остаточних відповідей? А чи прийняти виклик і зустрітися зі страхами незвіданого?

Що… обираєш… ти?

Краєвид за дверима шокує і заворожує не менше, ніж зіткнення з новою для мене реальністю. Від побаченого просто перехоплює подих і відбирає мову. Здається, мій гід теж оторопів узрівши цю картину.

— Серйозно? Ти точно знаєш, що робиш? У тебе такий розгублений вигляд… — обриваю себе на півслові, прикушуючи язика. Здається вислів “горбатого могила виправить”, також треба піддати сумнівам.

— За собою краще слідкуй, — кидає чоловік продовжуючи розглядатись. А трошки оговтавшись вирішує пояснити. — У всьому у світі має бути баланс. Оскільки ми зі своєї сторони “граємося з часом”, — він руками виділяє слова уявними лапками. — Душа отримує право обрати найкомфортніший спосіб перетину… грані між світами, так би мовити. Тому, я не відповідаю за ситуацію за дверима і для мене це така ж несподіванка, як і для тебе. Я зустрічав поховальні кімнати, ліфти, лікарні, храми з великими колонами, різноманітні сади та навіть, щось на кшталт басейну з гарячою багнюкою. Проте таке зустрічаю вперше.

Ми одночасно переводимо погляди за межі дверного отвору.

Перше, що вражає це контраст між кімнатою всередині та пустелею спокою, яка відкривається зовні. Космос, що розкинувся перед очима, мов безкраїй океан, підсвічується мерехтливим світлом міріад зірок. Десь далеко миготять туманності, немов райдужні примари, розчиняючись у цій порожнечі. Планети, мов самотні перлини, пливуть по своїх орбітах, осяяні холодним світлом далеких сонць. Тут панує мовчазна вічність, де час втрачає свою силу, а простір стає нескінченною симфонією тиші. Серед цієї космічної безмежності відчувається якесь особливе спокійне дихання всесвіту, що кличе до незвіданого. І я, немов маленька іскра, розчиняюсь у величній гармонії цього незвіданого світу. На диво, все навколо не лякає. Тут відчувається особливий затишок спокою і це дарує умиротворення хоч на якийсь час.

Глибока чорна завіса огортає все навколо, а межа у вигляді звичайних дерев'яних дверей бентежить і робить побачене, ще більш нереалістичним, проте не менш разючим. Одразу від порогу, в порожнечу незбагненного, тягнеться довга ескалаторна смуга, і впирається у велике дзеркало. Воно не дає відображення, а тільки повільно поглинає сходинки рухомої доріжки одну за одною.

"Тобто, я асоціюю потойбіччя з мультфільмом "Душа"? Насправді непогано…" — через мою любов до жахів, я скоріше повірила б у те, що мене будуть оповивати тумани Сайлент Хілу, аніж щось подібне. Але мені подобається побачене. Вид — просто гіпнотичний.

З галантним поклоном, молодик жестом запрошує бути першою, і я, чомусь, без вагань роблю цей крок.

“Ось так просто…”

Одразу за мною на доріжку ступає Дес. Як тільки ми залишаємо кімнату, двері за нами зачиняються. Магічним чином, цей шмат дерева починає розчинятися, беззвучно розсипаючись порошинками у вакуумі.

Навколо не має жодної душі… жодного руху… та навіть звуку.

Залишилися лише я… мій провідник… рухома стежка… та дзеркало.

Дивно, але я можу дихати. Тиск не дії на мене. Хоча якщо мене як “тіла” не існує, то, мабуть, і внутрішній тиск також відсутній. Якесь дивне відчуття. Я ніби є… але мене нема.

Також, дивним є той факт, що ми рухаємося, але зовсім не наближаємося до наміченої цілі. Ми тягнемося вже цілих 5 хвилин, а нічого не відбувається. Абсолютно нічого. Я обертаюся до янгола смерті з німим запитанням.

— Тобі треба час підготуватися, — з заспокійливо-теплою усмішкою, лагідно відповідає чоловік. Не розуміючи, я відвертаюся назад та втуплююсь у дзеркало. Проте в голову починають залазити дивні думки.

"Якщо я тут, то мене точно нема там." — Знаю, це дуже сильна думка, але без неї ніяк.

"Тепер не доведеться ходити на пари. Зможу не бачитися з Френсіс..." — тут стає якось сильніше тиснути на грудну клітину, але це напевно, через образу на подругу.

"Цікаво, за мною буде хтось сумувати?" — Спершу я подумала за вишівських товаришів та вчителів. Проте потім виникає образ мами й тата.

Тепер ми більше не побачимося й не поговоримо. Більше не буде тих вечорів, коли ми проводили час разом. Мої пальці більше не торкнуться рук тих, кого я люблю, не відчують їхнього тепла. Я не почую сміху близьких, не поділюся своїми радісними спогадами або гіркими переживаннями. Я не зможу їх обійняти, сказати як сильно я їм завдячую за все, що вони для мене роблять... певно вже краще казати, робили. Залишаються тільки спогади, які перетворюються на прощальний шепіт у тиші. Прикро, що я буду причиною страждань та туги для моєї родини. Не таке життя вони для мене планували. Не таким його уявляла собі я.

Здається, я вже не зможу закінчити навчання… побачити світ… знайти роботу мрії… вийти заміж та завести власну сім'ю.

Не буду мати можливостей для втілення своїх бажань чи досягнення поставлених цілей.

Не відчую, як вітер грається моїм волоссям або як дощ прохолодними краплинами торкається обличчя.