.6.

Що чекає на нас після смерті?

Непроглядна темнота? Глупа, нескінченна ніч без початку й кінця, нізвідки й в нікуди.

Місце два на два кв.м на кладовищі й можливість стати добривом чи кормом для черв'яків?

Можливо, нас чекає, так часто описане в книжках, Чистилище, а потім розподіл між Раєм і Пеклом, де можна вічно або гуляти садом, або варитися у котлі?

А як ви ставитеся до переродження? Нове життя з іншими вихідними даними та відповідно, з новими пригодами, що виникнуть за ними.

А якщо спрацюють фізичні закони збереження енергії з відкриттям квантових вимірів? Чи буде нас очікувати життя поза межами нашого розуміння, на новому етапі розвитку енергетичного згустку?

Чи є смерть останньою інстанцією, чи можна мати надію на вічність безсмертної душі?

Що ж нас чекає на тому березі життя? У що ти віриш?

А… ти… віриш?

Сказати, що я була шокована, це нічого не сказати. Я просто отетеріла. Мозок закрився від сприйняття того, що відбувається (ніби “тра-та-та я в хатинці” тут спрацює).

“Це чийсь дурний жарт?”

Не можу відірвати очей, які округлились, по моїй скромній оцінці, до розміру тарілок. Вмить спорожніла свідомість з усіх сил намагається згенерувати якесь пристойне пояснення. Але здається відбулося роз'єднання з реальністю. І з’єднання найближчим часом поновлюватися не планує.

— Ну-у-у. Все саме так, як виглядає. — Ніяково протягує він, пильно вивчаючи мене пронизливим поглядом. — Дивна якась у тебе реакція.

Повністю дезорієнтована, дивлюся на нього невидючими очима.

— Яка реакція?

“Хто це у нас тут такий дотепний?”

— Не знаю, яка реакція має тебе задовольнити, — відмахуюсь я. — Мені треба хвилинка для перетравлення побаченого. — Вкотре намагаюся зрозуміти, що до чого – але ніяк.

“То я мертва чи жива?"

Фокусуюсь на дівчині перед собою. Надприродне положення кінцівок. Видимий відкритий перелом правої ноги, під якою вже натекла велика, темна пляма крові. Скуйовджене хвилясте волосся, що стирчало навсібіч, місцями поприлипало до червоних згустків збитих частин обличчя. Збоку на шиї утворилася велика ґуля, певно вже закритий перелом, який і став причиною швидкого закінчення цього, й так, важкого для мене дня.

Що тут скажеш… якось не так я уявляла своє життя… а тим паче смерть.

— Зате швидко і без страждань. Не всім так щастить, — експертно заявляє мій співрозмовник, виблискуючи білосніжними зубами. Скоріше всього, це мало мене підбадьорити чи принаймні якось розрядити ситуацію. Натомість у відповідь, він отримав мій нищівний погляд сіро-смарагдових очей. Вже зовсім по-іншому оглядаю свого співрозмовника.

— А ти-и-и… — протягую я і завмираю, похитуючи головою зі сторони в сторону (ну чи що там у мене зараз) для заохочення продовжити моє речення і пролити бодай крихту прозріння на те, що тут відбувається.

— А я Дес, — радісно випалює він, при цьому підморгуючи. — Люди полюбляють називати таких як я – янголами смерті або поводирями душ. Ми, щось на кшталт проміжної ланки між цим і тим світом. І сьогодні – я твій персональний гід, — одразу видно, коли хтось по-справжньому захоплений своєю роботою.

— Не те що мені є з ким порівнювати, але хіба янголи можуть бути такими?

— Якими? — Ніби не розуміючи про що я кажу, він, розгортає поли чорної шкіряної куртки та починає оглядати свій одяг: білосніжну футболку і чорні джинси. — Якщо я пов'язаний зі смертю, то маю бути строгим, серйозним і у чорній мантії? — З награною образою в голосі каже мій новий знайомий. А потім наближаючись ближче, додає: — Мені не дозволяється посміхатися, жартувати чи загравати?

— Ну, ось це я і маю на увазі. — Остання фраза справді не вписується у мою філософію сприйняття. Насправді все що зараз відбувається… взагалі й повністю… нікуди не вписується!

— Я звичайно перебільшую, але широкі маси навішують схожі кліше. Проте, я мав на меті трохи відвернути твою увагу, тож думаю я гарно впорався, — по цих словах, все ще широко посміхаючись, він легенько штовхає мене своїм плечем. Цей простий дружній жест змушує мене ніяковіти й маю надію, що червоніти вже нема чому. Щоб відвернути увагу і перевести тему, вкотре обводжу усіх присутніх поглядом.

— Ти можеш керувати часом? — Запитую я, розуміючи, що всі стоять нерухомо, мов воскові фігури.

— Не те щоб керувати… — починає красуватися своїми уміннями поводир. — Але за правилами потойбічного світу, душа не повинна спостерігати за тим, що відбувається після її смерті. Принаймні, допоки ця сама душа знаходиться в межах доступу до свого тіла. На моїй практиці такого не траплялося, але подейкують, були випадки втечі. — Змовницькі шепоче він. — У вас це, здається, класифікують як клінічну смерть. Коли після довгої відсутності серцебиття вдається реанімувати потерпілого. — На секунди він завмирає, оцінюючи чи не збираюсь я часом спробувати дременути звідси, а потім продовжує. — Деякі не готові змиритися зі швидкоплинністю відведеного їм часу і не хочуть просто так здаватися. Випадкове повернення, вносить корективи у хід життя порушуючи рівновагу. Та й неправдиві свідчення, так званих "очевидців", про побачене після смерті, не приносить нікому користі. — Не дивлячись, що він стовідсотково вже багато разів пояснював і відповідав на ці запитання, янгол залишається спокійним та терплячим. А якби я була більш уважною, то може б навіть помітила, з якою цікавістю він вивчає мої реакції та намагається передбачити мої дії.

— Але не розумію, — насуплюю брови. — Я ж лежала якраз на тілі, чому я тут, а не там? — Вказую пальцем на свої побиті останки, скоріше з вдячністю усвідомлюючи, що якраз "там" мені краще не було б. — Тим паче ти запізнився.

— Давай, не будемо надавати цьому розголосу, — змовницьки лепече янгол оглядаючись навсібіч, ніби перевіряючи, чи нас часом ніхто не підслуховує. Потім злегка нахиляється у мій бік та вже нормально додає. — Щоб ця схема спрацювала, треба повне усвідомлення душею того, що відбувається і велике бажання повернутися. Для таких випадків і ввели правило: після смерті необхідна зупинка часу, щоб запобігти зайвим контактам душі з земними спокусами.