.5.

Чи вірите Ви в долю?

Що для нас вже все уготовано і передбачено, а можливо навіть кимось завірено. Що загальна картина має певний сюжет і… можливо Ви зможете підкоригувати умови для комфортного перебування Вашого персонажу… проте, результат буде наперед визначений… і подорож Ваша буде тягнутися саме до цього обраного варіанту.

Чи означає це, що від фатуму не втекти?

Ти можеш бути успішним, або ще більшим невдахою… мати сильний характер і прагнення, або плити за течією, боячись брати на себе відповідальність… з усіх сил намагатися пізнавати нове і застосовувати це на практиці, або не стрибати вище голови… адже у підсумку нічого не зміниться.

Все у цьому світі народжуються, і як результат помирає. Навіть глобально на цей факт дуже важко вплинути. Але те, чим ми заповнимо проміжок між цими двома пунктами вже виключно наш вибір. То може, не варто підрізати собі крила обмеженнями у голові? 

Що… ж… чекає… на… нас?

Темно. В голові паморочиться. У вухах дзвенить.

“Що… трапилося?”

Спогади, фізично неприємно, пробиваються у свідомість.

“Спочатку подруга – зміюка підколодна. Ось тільки в обід ганила мене. Читала нотації як маленькій. Дорікала за безвідповідальний вибір. А сама? Якого біса вона там забула… ще й з ким? З моїм хлопцем. Звичайно, він ще той шмат лайна, але чому з ним? Нащо їй так зі мною вчиняти? — Мене просто розпирає від гніву. — Можна було б навіть наваляти їй гарно. Але це виглядало б ніби ми через хлопця сваримося, а “воно”(те лайно) й виїденого яйця не варте. Але що це таке?”

У своїх обрáзах намагаюся стиснути кулаки, але зась. Прислухаюсь до себе. Відчуваю… що я нічого не відчуваю. Абсолютний нуль за шкалою відчуттів.

“Мене паралізувало?”

Повільно прокручую в голові події, що відбулися та чим закінчилися, а саме падінням зі сходів. Чомусь мене все це напружує і бентежить. Абсолютно ВСЕ, що зараз трапилося і продовжує відбуватися не вписується у будь-який логічний сценарій. Можливо це черговий кошмар?!

“Треба спробувати прокинутись!“

Ніби тільки цього наказу і не вистачало. Миттєво розплющую очі. Але… дива не відбулося. Я все ще була тут, у бісовому клубі "Street", у яке б краще не приходила взагалі.

“Відчувала ж нутром, що мені те все сьогодні не треба. Не мала ж ані грамульки бажання. Але ж ні! Притяглася сюди. Коли я прислухалася до себе?!“

Зла не вистачає, так я сама себе дратую у цю мить. Несвідомо переводжу погляд поверхом вище. Там Френсіс. Напівтемрява огортає її силует, але я дуже чітко бачу зблідле обличчя подруги… і очі… широко розкриті й нажахані… Від цього погляду тілом пішли б дрижаки (якби тіло було б у моїй владі). Дівчина впала на коліна та прикриває рот руками.

І тут… я усвідомлюю… що я не чую не тільки її крику…. я взагалі навколо себе нічого не чую. Гучна музика, яка ще хвилину тому вібрувала кожною клітиною тіла, наразі… просто кудись поділася.

Обводжу поглядом навкруги. Збіговище людей довкола, утворило досить великого діаметра коло та завмерло у мертвій тиші. Застиглі закам'янілі обличчя, перелякані погляди прикуті до мене, проте жодного натяку на рух. До вух долинає ледь помітний шурхіт, ніби вітер бавиться листям… і це все. Усім байдуже. Вони просто витріщаються і мовчать. Ані швидкої, ані будь-яких інших дій.

— Можливо, мені хтось все ж допоможе сьогодні? — Пробігаю очима по знервованим обличчям у першому ряду. Моє терпіння починає закінчуватися. Ні, звичайно… я все розумію… ця ситуація усіх налякала і ввела у ступор… та зрештою, мені ж треба надати першу допомогу.

— Вибачте, забарився, — лавіруючи поміж приголомшених постатей, до мене протискається молодий чоловік. — Занадто несподіваний виклик. У мене таке вперше.

“Який ще до біса виклик?”

Обурююсь я розглядаючи цього молодика років тридцяти та не помічаючи на ньому не білого халата, не червоного хрестика. З лежачого положення, він здався мені дуже високим. Спортивна статура, симпатична зовнішність (як я взагалі це помітила при таких обставинах) та якийсь занадто веселий настрій, що відверто не відповідає даній ситуації. Трошки присівши, він завмер простягаючи мені свою руку. Легка посмішка вродженого бешкетника, відкритий вираз обличчя, темні карі очі… красунчик. При інших умовах я обов’язково потрапила б під вплив його чарівності. Але зараз… просто остовпіла від його життєрадісного стану.

— До речі, мене звати Десмонд. Але можна просто Дес, — грайливо продовжує він та присідаючи ще нижче для зручності, трусить своєю рукою, привертаючи до неї мою увагу. Рукостисканню не судилося відбутися. Після сказаного, мене ніби крижаною водою обдали. Хвиля роздратування проривається назовні.

— Ви вважаєте прийнятною таку поведінку? Як можна знайомитися при такому інциденті? Хоча б поцікавилися моїм самопочуттям для годиться. Можливо мені треба огляд!? — Слова різонули слух і їх ехо розсіялося простором: можливо… можливо… можливо… Проте я не сильно звертаю на це увагу. Зневага до всього світу поглинула мене з головою. Сьогодні абсолютно усе було проти мене. Складається враження, що це якась всесвітня змова. Не менше.

Навіть не кліпаючи, чоловік збентежено оглядає мене. Його посмішка стає сумною, але якоюсь… всерозуміючою. Вже поблажливіше він додає:

— Тоді. Для початку пропоную підвестися, щоб оцінити ситуацію.

Це вже було краще. Правда мені довелося випрошувати, проте за відсутності ліпшого варіанту й на цьому дякую. Тож скориставшись вже запропонованою рукою допомоги та спираючись на молодика, підіймаюсь.

"Я стою!”

Промайнула блаженна думка. Це означає, що ніякого паралічу нема і можна зітхнути з полегшенням.

Як і будь-яка дівчина, що себе поважає, я першочергово кинулася осмикувати одяг, щоб привести себе до ладу. Та тут, на мене чекав черговий сюрприз. Біля моїх ніг лежало... моє ж тіло.