.3.

Знаєте як виникає цунамі?

Не дивлячись на те, що величезні хвилі підіймаються над поверхнею води, все зароджується в глибині. Спочатку проходять фізичні процеси на дні світового океану, а вже потім це проявляється у силі руйнівних, невпинних, безжальних хвиль. Це може бути природний внутрішній процес (наприклад, підводний землетрус, виверження вулкана чи рух земних плит), а може бути зовнішня дія (підводний вибух, зсув ґрунту у великих об’ємах або неймовірне, падіння метеорита значного розміру).

Це схоже на наше життя. Ніколи не знаєш коли прорветься спокій буденності та ситуація вийде з-під контролю. Проте, що ми напевно знаємо це те, що кожна наша дія, наші думки, реакції, емоції, мотивація, принципи… це ВСЕ впливає на нас, а дуже часто, і на навколишніх нас людей… навіть тих кого ми не знаємо.

А… як… ти… впливаєш… на… людей?

— Френні, де тебе носить? — Стою схрестивши руки на грудях, зі злістю відбиваючи ногою нервовий ритм. Вже до цього отримавши свою порцію негативу, спізнення подруги зачіпає за живе.

— Соул, не починай. Ми ж ще встигаємо, — на ходу промовляє, безтурботно посміхаючись на всі 32 зуби, брюнетка. Підійшовши, вона злегка схиляється, приобіймаючи мене однією рукою в знак привітання і схиляючи голову на моє плече заглядає у вічі. Не люблю коли вона так робить. Хочу, щоб вона знала, як мене дістають її постійні запізнення, але після "очей кота у чоботях" зі Шрека, мені вже нема чого сказати. Втомлено зітхаю і починаю рух до нашої аудиторії. Френсіс, все ще широко посміхаючись, наздоганяє мене і хапаючи під руку підлаштовується під мою ходу.

Ми познайомилися в університеті та, хоча я знаю цю дівчину всього два курси, впевнена, що це знайомство на все життя. Мені не вистачає впевненості, а вона підтримує мене в моїх починаннях та вселяє віру в себе.. Ця дівчина чесна зі мною, завжди говорить, що думає, без прикрас і перебільшень. Іноді її слова дуже жорстокі, і хоча в моменті це мене пригнічує, в перспективі я бачу, що вона має рацію. Тому, якщо говорити відверто, мені доводиться досить часто звертатися до неї за чудодійним стусаном.

Вона розумна, врівноважена, завжди знає чого хоче і робить усе, щоб цього досягти. При цьому вона не боїться видатися смішною, робити те, що хоче, навіть якщо це йде всупереч загальноприйнятим поглядам. Безстрашна, сильна духом, але цікава й весела. Френсіс генерує стільки ідей, що на їх реалізацію не вистачає ні сил, ні часу. З нею затишно, комфортно і непередбачувано. Я щиро люблю її, з усіма перевагами й недоліками. Здається, про таку дружбу ходять легенди та в неї мало хто вірить. Але, ось живий приклад, я і моя вже найкраща подруга, йдемо пліч-о-пліч спорожнілим коридором.

— Може вже досить дражнити Фореста? — Моєму роздратуванню не має кінця. Мало того, що ми й так мали звичку запізнюватися, то тепер ще й почали це робити зумисно.

— Виключено, — не перестає посміхатися подруга, у передчутті знову побачити його збентежений вигляд. — Ти ж сама бачила, як він мило червоніє, коли нас відчитує. Шаріючись відводить погляд, намагається тримати себе в руках і не розглядати.

Якщо подумати, то це була чиста правда. Молодий асистент, який перший рік, як почав викладати, намагався створити образ розумного і вельми серйозного вчителя, але зіткнувся з жахливим випробуванням. А враховуючи, що Френсіс дуже педантично підходила до вибору вбрання на його лекції (щоб і сексуально і без вульгарності), йому все важче було залишатися зібраним і стриманим. Однак, тут я б посперечалася. Мені здається моя подруга не вабила, а в прямому сенсі дратувала його своєю поведінкою тому, що йому справді доводилося боротися з самим собою.

Пара триває вже 5 хвилин, але містер Форест, ніби зумисне, не починає лекцію і чекає (на нашу появу?), схилившись над кафедрою та оглядаючи пустим поглядом зімкнені в замок руки.

— Вибачте за запізнення.

Незадоволено закочую очі, чуючи грайливі нотки в її оксамитовому голосі.

"Абсолютно невиправна", — проноситься в голові, поки я оглядаю вільні місця в аудиторії.

— Тепер можемо розпочинати. Тема сьогоднішньої лекції… — зовсім не звернувши ніякої уваги на нас, промовив чоловік.

Не очікуючи такої байдужості, Френні на мить зупиняється у проході. Я ж не помічаючи її збентеження, продовжую рух і наступаю їй на п'яти.

— Здається, Форест починає відіграватися, — зловтішно шепочу, злегка надаючи подрузі прискорення, підштовхуючи її вперед. Вона була просто шокована й у повному нерозумінні як же це так вийшло. Проте з моєю допомогою, ми швиденько проходимо між рядами й займаємо наші улюблені місця на задніх партах.

— Дивно… — Френсіс ніяк не може оговтатися від того, що трапилося.

— Та буде тобі. Людина нарешті виробила імунітет. Залиш ти вже його у спокої.

— Тобі не здається його поведінка незвичною? — Кидаю збентежений погляд у бік подруги. Вона сидить завмерши, скляні очі дивляться кудись в нікуди перед собою, а голос звучить приглушено, ніби з якоїсь кімнати, і чомусь нижчим тембром. Шкіра покривається сиротами. Стає лячно і ніяково, але за якусь секунду ситуація змінюється. Дівчина, як ні в чому не бувало, продовжує займатися своїми справами дістаючи канцелярське приладдя.

— Ти ж сьогодні складеш мені компанію в "Street"? — Вже зовсім буденно додає Френсіс. Не знаю як реагувати.

"Що за метаморфоза? — Не можу допетрати я. — Це моя уява чи її розіграш? Що взагалі відбувається?" — Думки рояться в голові як надокучливі мухи.

— Агов? Ти ще тут? — Подруга жартома махає рукою перед моїм обличчям привертаючи увагу. 

"Напевно здалося", — закінчую я для себе загадковий інцидент, повертаючись у момент тут і зараз. То ж… Street – це затишний клуб в центрі міста, куди ми іноді ходимо п'ятницями, для відпочинку після тижневих катувань навчальним процесом.

— Я не хочу сьогодні бачити Деймона. Якраз час влаштувати дівочі посиденьки, — намагаюся трохи підлеститися, і не дарма, оскільки Френсіс на дух не переносить мого хлопця.